Читати книгу - "Борислав смiється"

Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душi своїй не зовсiм вiрив Басарабовiй обiцянцi.

— Гай-гай, побратиме Андрусю, — сказав вiн, — пiмститься, говориш… Вже то одно, що не знати, коли то ще буде… А друге: що нам з того, що колись, може, й пiмститься, коли нам тепер вiд того не лекше терпiти. А хоть i пiмститься, то чи думаєш, що опiсля лекше буде?..

— Що ж бо ти, старий, — крикнув на нього з грiзно блискучими очима Андрусь, — розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпiти! Хiба ж я того не знаю, хiба всi ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпiли, щоб робучий'чоловiк не терпiв? Нiхто, нiколи! Значить, терпiти нам до суду-вiку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко, — що то кого обходить? Терпи i мовчи, не показуй другому, що тобi тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з бiди, то бодай метися за ню, — ее хоть троха влекшить твого болю. Така моя гадка, i всi признали, що вона правдива, — чи не так?

— Так, — вiдповiли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.

— А коли так, — говорив далi Андрусь, — то нiщо й гаятись. Розповiдайте далi, хто про яку знає кривду.

Вiн сiв. В хатинi стало тихо. Почав говорити Матiй. В його сусiдствi умер робiтник в темнiй жидiвськiй комiрчинi; як довго там лежав, вiдколи слабував — сього нiхто не знає, i жиди нiкому не хотiли того сказати. Говорять, що робiтник мав трохи зароблених грошей, а коли заслаб, жиди вiдiбрали вiд нього грошi, а його поти морили голодом, держали взапертi, поки не вмер. Тiло було страшенно сухе, давно не мите i синє, як боз. Позавчора ночувала якась жiнка у другого, сусiднього жида. Вночi злягла. Грошей у неї не було, i сейчас на другий день жид викинув її з дитиною з хати. Розповiдав один рiпник, знакомий тої жiнки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але пiп не хотiв охрестити, поки не покаже батька дитини. Тодi тота жiнка кинула дитину в яму, а сама пiшла до громадського уряду, кричачи, щоб її зараз вiшали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося. Матiй не знав.

I далi пiшли оповiдання, одностайнi своею ваготою i оглушаючi своєю кричучою несправедливiстю. I за кождим розказаним фактом оповiдач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує на палицi, щоб «кождому вiддано було повною лиця, що вже сам їх голос, сам вираз лиця був свого роду важким фактом, гiдним закарбування на iм'я загальносуспiльної кривди та гнiту. Другi розпалювались, говорячи, проклинали гнобителiв i домагалися швидкої для них кари. Але найбiльше зрушило всiх оповiдання молодого парубка, Прийдеволi. Коли прийшла на нього черга, — вiн був наймолодший, то й черга на нього прийшла на самiм послiдку, — вiн вибухнув довго здержуваним плачем i, заломуючи сильнi руки, виступив насеред хати.

— Перед богом святим i перед вами, побратими мої, жалуюсь на своє горе! на свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вiк… вiдобрали послiдне i потоптали ногами, i то так собi, для забавки!.. Ох, боже, боже, i ти глядиш на все те i ще можеш терпiти?.. Але нi, ти терпи собi, я не можу, я не буду!.. Побратими, товаришi милi, радьте, що менi дiяти, як мститися! Все зроблю, на все вiдважуся, тiлько не кажiть чекати, бiйтеся бога, не кажiть чекати!..

Вiн замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилi зачав спокiйнiшим уже голосом:

— Ви знаєте, який я круглий сирота на свiтi, в якiй бiдi та нуждi зiйшли мої лiта молодi, поки нещастя не загнало мя сюди, до сього пекла проклятого. Але вся бiда i нужда, всi нещастя'нiчим були для мене, поки була хоть одна людина, котра вмiла мене потiшити, розрадити, приголубити, котра вiддала б була своє життя за мене… котра любила мене!.. I тої єдиної порятiвлi позавидiля менi вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою матiр стару i прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом от уже пiвроку. Вона працювала при магазинi того багача Гольдкремера. На своє лихо, сподобалась тамка всiм тим псам, що її видали. А там їх є до вiтру: касiєр, молодий жидик Шмулько Блютiгель, надзорець, також молодий жидок, далi ще якiсь там капцани, бог би їх поразив!.. Почали вони до неї налазити, не давати її спокою. Раз, другий вона вiдправила їх чемно, а далi, коли Блютiгель застав її якось саму в присiнку магазину i, осмiлений, почав дуже вже до неї заскакувати, вона, немного думавши, вiдкинула руку i так тарахнула жидка помеже вуха, що му аж ротом i носом кров бризнула i сам, як тика, покотився мiж бочки. Що ми того вечора насмiялися з улазливого жидка, коли вона розповiла цiлу тоту рiч. Але ми завчасно смiялися. Жидок розлютувався i змовився з другими — пiмститися на нiй. Приходиться позавчора — виплата; приходжу я вечером додому — нема моєї Варки. Сiв я пiд вiкно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось, мов гадина, лежить. Ба, вже стемнiлося, нема Варки. Закинув я петек на плечi, вийшов на вулицю, шукаю Варки. Нема. Розпитую я робiтниць, що разом з нев були при виплатi, — кажуть, що лишили її тамiй, що, певно, їй виплачували напослiдку. Тьокнуло мене щось коло серця, бiжу до канцелярiї — позамикано, а в вiкнах свiтиться. Калатаю — не докалатаюся, а далi гадаю собi: «Агiй, та чого я ту калатаю, чень же ту єї нема? Може, вона вже красно дома, чекає на мене…» Бiжу додолгу — нема. Бiжу знов вулицями, забiг по всiх знакомих, по всiх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо або селедця купити, — нема. Всiх питаю, чи не видiв хто Варки, — нiхто не видiв. Як камiнь в воду, пропала Варка. Лечу я знов пiд канцелярiю, так мене щось i