Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Борислав смiється 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав смiється"

210
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав смiється" автора Іван Якович Франко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 78
Перейти на сторінку:
тягне туди, гадаю по дорозi: «Висаджу дверi, а мушу дiзнатися, що з нею сталося, де вона». Але скоро я там — десь ораз i вся смiлiсть пропала. Став, дивлюся: в вiкнах блищиться, але вiкна позаслонюванi, не видно нiчого, тiлько тiнi якiсь мелькають. «Нi, — гадаю собi, — вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би iнде була?» А ту знов i сам собi не вiрю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла менi на думку гiсторiя з жидком Блютiглем, — я весь задрожав, одеревiв. I що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота, — нi, щось немов рукою держить мене пiд вiкном тої проклятої канцелярiї. «Не пiду вже нiкуди, — гадаю собi, — буду туй ждати, доки свiтло не погасне, нi, прожду й до рана». Сiв я на якусь бочку пiд самою стiною просто вiкна, сиджу — а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку рiпники хриплими голосами пiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд церкви долiтає, мов зойк конаючого, сторожеве «острожне з огнем!»… А ось чую, в канцелярiї регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбиваєся, — знов регiт, знов шваркiт, — i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов нiж острий… Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярiї, тiлько на одну хвилиночку, — але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало гадини. Я вiдразу зiрвався на рiвнi ноги, — то був Варчин крик. I ледво я надумався, що ту робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втiм дверi створилися i з них вилетiла, мов громова куля, — Варка. Але вже не кричала… Я пiзнав її по одежi, бо лиця єї зразу не добачив в сумерцi. I вна мене не бачила, тiлько, вилетiвши з дверей канцелярiї, погнала навпростець через горбки накиданої глини, помiж кошари та ями. Я за нею. «Варко, — кричу, — Варко, що тобi таке, що з тобов сталося, на милiсть божу, стiй, обiзвися!» Стала на хвилю, озирнулась, i ту ажень побачив я, що цiла єї голова була чорна, мов вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi єї коси були обтятi. «Господи боже, Варко, — кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, — що се за нещастя з тобов?» Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, i Варка туй перед моїми очима щезла, мов сонний привид, — скочила в створену яму(.. Я надбiг, став, — тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись о цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далi дiялось, не тямлю. Я отямився аж нинi з полудня, i коли спитав за Варкою, менi сказали, що її (на мiй крик!) витягли з ями i вже й поховали. Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони з нею зробили в тiй страшнiй ночi. З'їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогi, перед богом святим i вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!.. Глибоко вразило всiх оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних слухiв, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всiх лицях видно було пiд час оповiдання всi переходи чувства — вiд непокою до найвищої тривоги i розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед хати, мов нiмий свiдок великого проступку, — то i всi мовчали, мов прибитi, кождий очевидячки ставив себе в положеннi товариша i старався таким способом збагнути всю глибiнь — його жалю i муки. Але порадити, — що вони могли порадити йому в тiм дiлi, де вже не було нiякої поради, нiякого виходу, крiм смертi? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..

Перший отямився Деркач i хопив за свої палицi, щоб i сю справу закарбувати.

— Стiй, побратиме Деркачу, — сказав нараз рiшуче Андрусь Басараб, — сего не карбуй!

Деркач поглянув на нього недоумiваючим поглядом.

— Не треба, — сказав коротко Андрусь, а вiдтак, звернувшися до побратимiв, спитав: — Чи бiльше нiхто не мав що сказати?

Нiхто не обзивався.

— Значить, на нинi бесiдi кiнець! Розходiться по одному!

Але, помимо сього завiзвання, нiхто не рухався з мiсця. Всi якось дивно ззиралися по собi. Андрусь грiзно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось пiднявся з мiсця Стасюра, найстарший з-помiж побратимiв.

— Слухай, побратиме Андрусю, — сказав вiн супокiйним голосом, — о чiм ту у нас межи побратимами сими днями бесiда йшла… То не вiд себе я тобi буду говорити, але вiд усiх. Знаєш, як ми зiбралися докупи — громадити людську кривду i судити робiтницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, — то ти обiцяв нам, що скоро набереся вiдповiдна мiра недолi в народi, ми зробимо єї обрахунок, щоб знати, для кого ся мiра наповнилась до краю. Чи так?

— Так, — вiдповiв Андрусь якось неохiтно.

— Отеє ж ми вже троха не рiк громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок?

— Не час iще, але живо час надоспiє, - вiдповiв Андрусь.

— А, живо, живо, нiм сонце зiйде, роса очi виїсть! Сам бачиш, що нашi гнобителi, збагаченi нашою працею, починають собi чимраз гордiше. Пора, щоб вiд нас мали хоть погрозу яку!

— Буде погроза, — сказав твердо i спокiйно Андрусь.

— Яка? Коли? — роздалися з усiх бокiв питання.

— Се вже моя рiч. Почуєте тодi, як дiло зробиться, а наперед о тiм говорити не приходиться, — вiдповiв Андрусь. — А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець пiдрости аж до хмари, щоби в него грiм ударив. Чекайте ще троха… А тепер добранiч!. Всi побратими добре знали залiзну, рiшучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його словi можна полягати, i не допитувались далi, а тiльки зiбралися до виходу.

— А ти, побратиме Прийдеволя, зiстанься ту, щось тобi буду говорити, — сказав Андрусь, а на лицi бiдного парубка блиснула якась радiсть, мов надiя виходу з страшної муки.

Розiйшлися побратими. Тiльки старий Матiй

1 ... 23 24 25 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав смiється», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав смiється"