Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Серед патріотів був один, про якого тоді ширилися дивовижні чутки, ім’я дедалі частіше згадувалося у пресі та листах наших друзів. То було ім’я молодого воїна, одного з нових вождів, який останнім часом мав вагомий вплив на своє плем’я. Він був палким противником переселення і незабаром став душею партії опору, ведучи за собою старих і могутніх вождів.

Ми, кадети Вест-Пойнта, захоплювалися цією молодою людиною. Йому приписували всі якості, властиві героєві: благородний вигляд, сміливість, красу, розум… Про його чесноти ходили такі захоплені відгуки, що це навіть здавалося перебільшенням. Говорили, що він має статуру Аполлона і вроду Адоніса[26] або Ендіміона[27]. Він був першим у всьому – найвлучнішим стрільцем, найвправнішим плавцем, наймайстернішим наїзником, найшвидшим бігуном, найуспішнішим мисливцем. Він був видатною людиною і в мирний, і у воєнний час – словом, справжній Кір[28]. І щоб увічнити його славу, знайшлося чимало Ксенофонтів.[29]

Народ Сполучених Штатів довго жив у мирі з індіанцями. Романтичні дикуни були десь далеко на кордонах країни. У селищах рідко доводилося бачити їх або чути про них щось цікаве. Депутації від племен давно вже не з’являлися в містах. Тепер ці діти лісів збудили у всіх гостру цікавість. Бракувало тільки індіанського героя, і ось з’явився цей молодий вождь. Його звали Оцеола.

Недовго довелось мені насолоджуватися життям у рідній домівці. Через кілька днів по приїзді я отримав наказ вирушити до форту Кінг, де розташовувалися штаб у справах семінолів і головний штаб флоридської армії під командуванням генерала Клінча. Мене відрядили до його штабу. Я вкрай засмутився, але довелося готуватися до від’їзду. Сумно було розлучатися з тими, хто любив мене так ніжно і з ким я так довго був у розлуці. Мати і сестра дуже тужили. Вони вмовляли мене піти у відставку і назавжди залишитися вдома. Я б і радий був послухатися, бо не схвалював справу, яку зобов’язаний був виконувати. Але не міг піддатися їхнім благанням у такий скрутний час, аби уникнути тавра зрадника і боягуза. Вітчизна закликала братися до зброї. За праве діло чи ні, добровільно чи проти волі, але я повинен був битися зі зброєю в руках. Це називалося патріотизмом.

Неохоче я полишав домівку і з іншої причини. Навряд чи вона потребує пояснення. Відтоді, як повернувся, я частенько позирав на протилежний берег озера, затримуючись поглядом на чудовому зеленому острівці. О, я не забув Маюмі! Я сам ледве розумів свої почуття – вони були дуже суперечливі. Кохання моєї юності знову спалахнуло в серці, тріумфуючи над новими захопленнями, спалахнуло з попелу, під яким воно стільки років жевріло… Кохання вкупі з каяттям, докорами сумління, сумнівами, ревнощами, страхами… Усе це вирувало і боролося в моєму серці.

Відколи приїхав, я так і не наважився відвідати ті місця, куди мене так манило. Я бачив, що мати постійно стежить за мною, і навіть не посмів нічого запитати, щоб розвіяти свої сумніви. Але я не міг звільнитися від важкого передчуття, що не все гаразд.

Чи жива Маюмі? Чи пам’ятає вона мене? Та чи маю я, власне, право претендувати на її вірність, якщо не знаю, чи кохала вона мене?

Я міг би отримати відповідь на перше питання. Але не наважувався прошепотіти її ім’я навіть найближчим людям. Попрощавшись із матір’ю і сестрою, я зібрався в путь. Вони жили не самі – наша плантація була під охороною і захистом дядька по материній лінії. Впевненість, що я скоро повернуся додому, хоч якось підсолоджувала гіркоту розлуки. Крім того, якби воєнна кампанія і затягнулася, я завжди мав би можливість побувати вдома, адже вирушав у недалеку путь. Дядько, як і решта, думав, що воєнних дій узагалі не буде. «Індіанці, – казав він, – здадуться на умовах, запропонованих уповноваженим. А якщо ні – то вчинять дуже нерозумно, й нехай нарікають на себе». Форт Кінг був неподалік од нас. Він стояв на індіанській території, за чотирнадцять миль від кордону і трохи далі від нашої плантації. До форту йти не більше дня. У товаристві мого веселого Чорного Джека дорога не мала здатися мені довгою. Ми осідлали пару найкращих коней зі стайні і озброїлися з голови до ніг.

Перейшовши через річку, ступили на індіанські володіння, так звану резервацію. Стежка вела лісом уздовж річки, неподалік од маєтку матері Пауела. Доїхавши до просіки, я кинув погляд на розвилку стежок. Однією з них я не раз блукав із завмиранням серця. Я зупинився в нерішучості. Дивні думки нахлинули на мене. Я то приймав рішення, то відмовлявся від нього, то опускав поводи, то знову натягував їх. Кілька разів збирався пришпорити коня, але не робив цього.

«Може, мені слід поїхати туди і ще раз поглянути на неї? Ще раз пережити радісне хвилювання ніжної любові! Ще раз… Та, може, вже пізно? Можливо, я вже не буду бажаним гостем? Може, мене зустрінуть вороже? Що ж, усяке може бути!»

– Що з вами, маса Джордже? Адже ми їдемо зовсім не по тій дорозі, – перервав Джек мої роздуми.

– Знаю, Джеку. Але я хотів заскочити до пані Пауел.

– До мем Пауел? Господи! Та невже ви нічого не чули, маса Джордже?

– Про що? – запитав я і серце моє завмерло.

– Та ось уже два роки, як нікого з Пауелів тут немає.

– А де ж вони?

– Ніхто не знає. Можливо, виїхали в інший маєток, а може, кудись деінде.

– А хто ж зараз тут живе?

– Ніхто. Будинок порожній.

– Чому ж пані Пауел виїхала звідси?

– Та це довга історія… Невже ви нічого не чули, маса Джордже?

– Ні, нічого не чув.

– Тоді їдьмо, а я вам усе розповім. Уже пізно, мандрувати лісом уночі не варто.

Я повернув коня, і ми поїхали поруч по великій дорозі. З болем у серці слухав я негрову розповідь.

– Бачте, маса Джордже, всю цю справу затіяв старий бос Рінгольд, тільки я думаю, що і молодий тут доклав руку разом зі старим. У мем Пауел украли декількох рабів. Це