Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Так само було і з вождями окремих племен. Вони не мали влади над життям і власністю своїх підданих, не могли віддавати накази про покарання. Це право належало лише суду присяжних.

Я беру на себе сміливість стверджувати, що покарання у цих людей були більш справедливі, сумірні злочинам, ніж вироки, які виносять вищі судові інстанції цивілізованого світу.

Це була система найчистішої республіканської свободи, але без однієї ідеї, а саме – ідеї загальної рівності. Шану і авторитет здобували винятково заслугами. Власність не була колективною, хоча працювали спільно. Але ця спільність праці була заснована на взаємній згоді. Сімейні узи вважалися священними і непорушними.

Ось такими були насправді дикуни, червоношкірі дикуни, яких хотіли позбавити їхніх прав, яких хотіли вигнати з їхніх будинків, з їхньої рідної землі, яких хотіли вислати з їхньої прекрасної країни в дику, безплідну пустелю, зацькувати і знищити, як хижих звірів! У буквальному сенсі – як хижих звірів, бо за ними ганялися і їх переслідували зі зграями мисливських собак.

З низки причин угода, укладена на берегах Оклавахі, не могла вважатися для семінолів неухильною. По-перше, її не підписала більшість вождів: тільки шістнадцять старших і молодших вождів. У всьому ж племені їх було уп’ятеро більше.

По-друге, це, власне кажучи, була не угода, а умовний контракт. Умовність його полягала в тому, що від семінолів буде послана делегація на землі, відведені на Заході (на Вайт Рівер), яка огляне ці землі і повернеться зі звітом до народу.

Сам характер такої умови показує, що жодна угода про переселення семінолів не могла набрати чинності, поки не буде оглянуто землі.

Огляд почався. Сім вождів у супроводі урядового агента вирушили на далекий Захід подивитися на землі.

Тепер зверніть увагу на хитрість агента. Ці сім вождів були обрані з числа тих, хто стояв за переселення семінолів. Серед них були брати Оматла і Чорна Глина. Правда, серед патріотів там був ще й Гойтл-Меті (Стрибун), але над цим хоробрим воїном тяжіло прокляття багатьох індіанців – він любив «вогняну воду», і цю його слабкість добре знав Феген, агент, який їх супроводжував.

Це була дуже добре продумана хитрість. Виборних гостинно зустріли і почастували у форту Гібсон, на річці Арканзас. Гойтл-Меті був напідпитку. Розгорнули угоду про переселення перед сімома вождями, і всі вони її підписали. Фокус вдався! Та це ще не означало, що угода, укладена на берегах Оклавахі, набула чинності. Делегація повинна була повернутися зі звітом і дізнатися волю народу. А щоб народ міг висловитися, треба було ще раз зібрати вождів і воїнів. Звичайно, це була формальність, оскільки всі добре знали, що народ не згоден із сімома поступливими вождями і не підтримає їх. Народ і не думав переселятися.

До того ж щодня порушувалися й інші пункти угоди. Наприклад, стаття про повернення рабів-утікачів, яких вожді, що підписали Оклавахську угоду, зобов’язалися видати їх власникам. Тепер семіноли перестали видавати їх білим. Навпаки, негри знаходили надійний прихисток саме серед індіанців. Агент усе це знав. Він скликав нову раду, хоча і вважав її формальністю. Можливо, йому вдасться переконати індіанців підписати договір; якщо ж ні, то він мав намір залякати їх або примусити за допомогою багнетів. Так він і заявив. Тим часом урядові війська стягувалися з усіх боків до місця проживання агента – форту Кінг[24], щодня в бухту Тампа прибувало підкріплення. Уряд вжив заходів. У разі потреби вирішено було застосувати насильство.

Я знав, як усе було насправді. Мої товариші, кадети військового училища, тямили у справах індіанців. Ці питання викликали у всіх жвавий інтерес, особливо у тих, хто прагнув скоріше втекти зі стін училища. Щойно закінчилась Війна Чорного Яструба[25] на Заході, яка вже дала можливість багатьом відзначитися в боях. Тому юнаки, що жадали подвигів, спрямовували свої погляди на Флориду.

Та думка здобути славу в такій війні майже всім здавалася просто смішною. Аж надто легко дістанеться така перемога: противник не заслуговує серйозної уваги, стверджували вони. Навряд чи жменька дикунів устоїть проти роти солдатів. У першій же сутичці індіанців або знищать, або візьмуть у полон. Вони не мають ані найменшого шансу чинити тривалий опір. На жаль, на це вони не мають жодних шансів! Ось у чому були переконані мої товариші по училищу. Такою на той час була думка всієї країни. В армії поділяли ці погляди. Один офіцер, наприклад, хизувався, що може пройти через усю індіанську територію, взявши із собою тільки одного капрала. Інший висловив побажання, щоб уряд дав йому право вести війну за свій кошт, і він закінчить війну, витративши на неї не більше десяти тисяч доларів.

Такий от був настрій. Ніхто не вірив, що індіанці захочуть або зможуть довго воювати з нами. Дехто навіть вважав, що вони взагалі не чинитимуть опору. Індіанці тільки спробують виторгувати собі кращі умови і поступляться, щойно справа дійде до збройної сутички.

Що ж до мене, то я мав іншу думку. Я знав семінолів краще за тих, хто так несправедливо недооцінював їх. Я краще знав їхню країну і, попри нерівність сил та явну безперспективність боротьби, вважав, що вони не погодяться на ганебні умови, а здолати їх буде не так-то легко. Однак це було лишень моє власне припущення – я міг і помилятися. Імовірно, я заслужив ті насмішки, якими обсипали мене товариші, коли я вступав із ними в суперечку.

Усі подробиці ми дізнавалися з газет. А ще постійно отримували листи від товаришів, які закінчили Вест-Пойнт і тепер служили у Флориді. Від нас не вислизала жодна деталь, і ми знали імена багатьох індіанських вождів, так само як і внутрішню політику племен. Очевидно, між ними були розбіжності. Партія, очолювана одним із братів Оматла, погоджувалася піти на поступки уряду. Це була партія зрадників, і