Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

Час на поважне звернуть, од тирса{111} черпати наснагу!

   Досить уже зволікань! За величаве берись!

Хисту свого не марнуй, оспівуй діяння героїв, —

   Скажеш, я знаю, що ти — пустощів повен своїх.

Дійсно, грайлива твоя для дівчат не скупилася Муза,

   Тільки ж легкі ті лади — то сама юність була.

Нині старанням твоїм, Трагедія Римська, хай славлюсь,

[30]   Хай у веліннях моїх зблисне натхнення твоє!» —

Мовила. І, як була, у своїх барвистих котурнах,

   Голову рвучко тоді, пишноволоса, звела.

Та посміхнулась лишень і, скоса скинувши оком

   (Миртову гілку, здалось, мала в правиці вона):

«Що ж, — відмовила їй, — вже так напираєш на мене?

   Чи, без напору того, ти — уже справді не ти?

Чи ж і сама до нерівного розміру ти не вдалася?

   Чи не моїм же вела віршем зі мною бої?..

Ні, до величних пісень — своїх мені не рівняти,

[40]   Твій неозорий палац хатку затінить мою.

Я легковажна; турбота моя — Купідон легковажний;

   Дбаю про скромне, своє, а за чуже не берусь.

Якби не я — була б грубуватою навіть Венера.

   Їй, що є серця й снаги, неньці Амура, служу!

Де в чому все-таки вище стою: переносити можу

   Навіть таке, що й тобі хмару жене на чоло.

Двері, що перед твоїм, хай який він, устоять котурном,

   Я щебетанням своїм за якусь мить одчиню.

Як обійти сторожів — чи не я навчила Корінну,

[50]   Як їй умінням тонким — грубі ламати замки,

Як із постелі ковзнуть, розв’язавши на туніці пояс,

   І, щоб нечутно було, в тиші майнути нічній.

Я ж, пам’ятаю, не раз висіла на дверях жорстоких,

   І з перехожих будь-хто міг прочитати мене.

Ще ж — бувало й таке — я пазуху служки, аж поки

   Сторож не піде кудись, мала за сховок собі.

А, було, милій в дарунок мене ти послав на вродини…

   В воду жбурнула вона, варварка, друзки одні!..

І чи не я твого хисту гінкий доглянула засів?

[60]   Мій в тебе дар, а вже, бач, інша ним очі пасе».

Змовкли обидві. А я: «Обох вас молю, заклинаю, —

   Лагідно слух прихиліть до боязких моїх слів!

Ти мені скіпетр у руку даєш, у котурни взуваєш —

   Ось уже й слово гучне ладне злетіти із вуст…

Ця ж — любові моїй дає славу тривку… Залишайся

   Й далі, ласкава, єднай довший — з коротшим рядком!

Дай хоча б крихту якусь, Трагедіє, часу співцеві:

   Перед тобою — віки; крихтою — рада вона».

І пожаліла співця… Не вагайтесь, любощі ніжні,

[70]   Поки дозвілля, а там — праця поважніша жде.

2

Не як цінитель кінних змагань сиджу я у цирку —

   Все ж, кому зичиш вінка, й сам я за того молюсь.

Щоб говорити з тобою я тут, щоб сидіти з тобою,

   Щоб пересвідчилась ти, як я тобою горю.

Ти — в перегонах уся; я — весь у тобі: глядачі ми —

   Кожен, що миле йому, очі на тому й пасе.

Ну й щасливець же той, за кого так вболіваєш!

   Як то вдалося йому ласки такої сягти?..

Був би щасливцем тим я, то миттю б із загороди

[10]   Чвалом пустив рисаків, повен одваги, снаги.

Віжками б ляснув не раз, бича їм дав би відчути,

   А поворот би промчав на волосок од стовпа.

Та, спостерігши тебе, одразу б останніх став пасти:

   Із обімлілих долонь випали б віжки мені.

Так і Пелоп колись мало не впав під списом пісейським,

   Лиш Гіпподамію{112} вздрів — рівну богиням красу.

Все-таки він переміг — посприяла йому та красуня;

   Хай посприяла б отак подруга-любка й мені!

Не відсувайся дарма: один у нас ряд, сидимо ми

[20]   Побіч — коханцям дає гарні можливості цирк!

Гей, хто там справа! Годі-но вже турбувати сусідку!

   Їй неприємно, що ти трешся об неї плечем!

Ти, що за нами сидиш, кістлявим коліном, довгалю,

   В спину їй так не впирайсь! От знахабнів тут усяк!

Он твоя палла аж на пісок, надто довга, лягає, —

   Не підбереш, то я сам чемно її підберу.

Заздрісник, той твій поділ! Такі ото ніжки ховати!..

   Тільки б дивитись на них! Заздрісник, той твій поділ!

Меланіон в Аталанти{113} прудкі уздрів її ніжки —

[30]   Й тут же запраглось йому ніжно погладити їх.

Ніжки й Діані малюють такі: полу підібгавши,

   Смілого звіра жене — діва, сміліша сама.

Їх ще не вздрівши, горю. А що робитиму, вздрівши?..

   Живиш вогонь — вогнем, морю — води додаєш.

Я ж із тих ніжок суджу, а що вже казати про інші

   Знади, що їх від очей одяг тонкий приховав.

Хочеш, щоб я вітерцем тебе холодив час од часу,

   Щоб перед личком тобі віялом легко махав?

А може, спека така не в повітрі — в серці моєму?

[40]   Може, до жінки жага в грудях моїх палахтить?..

Порох тим часом тонкий на твоєму вбранні осідає.

   Білого тіла, бридкий, навіть торкатись не смій!

Втім, уже сяє похід! Хай уста й серця заніміють!

   Далі — в долоні плещіть! Золотом сяє похід!

Першою — крила аж до землі — іде Перемога.

   Славна, до мене лети! Пальму коханцеві дай!

Хто довіряє морям, хай Нептунові плеще в долоні!

   Я не прихильник води — на суходолі живу.

Марсові-батьку, вояче, плещи! Ненавиджу зброю:

[50]   Мир до вподоби мені й подруга миру — любов!

Фебе, сприяй віщунам, а ти — мисливцеві, Фебо!

   Шану, Мінерво, тобі руки умільців складуть.

Хай селянин, Цереро, тобі складе й Вакхові шану,

   Вершник, кулачний боєць, Касторе, Поллуксе, —