Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

згодом із комуністичною істиною (Совєтська Росія як авангард людства), уподібненою до імперського націоналізму. Саме імперський націоналізм мало-помалу взяв гору, надто після Великої Вітчизняної війни, коли результати Перемоги дали змогу перетворити ізольований на міжнародній сцені СССР у світову наддержаву. З цієї причини згадана війна за Брежнєва стала об’єктом культу, тоді як її відносно мало вшановували за Сталіна, — можливо, саме тому, що її історія приховувала багато темних сторінок. Після розпаду СССР російський народ почувався сиротою, якого зрадили інтелектуали, що розповідали про не дуже славні епізоди національної історії, які народ волів би забути або ніколи не знати. Велика Вітчизняна війна, ця боротьба з абсолютним злом, була ідеальною темою, щоб повернути народові «втрачену честь». Перемогти те зло могло тільки абсолютне добро, вічне світло. Тобто російський народ під проводом Сталіна. З появою Путіна ця ідентичність народу-переможця набула безперечно месіанських акцентів. Ідеться не тільки про минуле, а й про іманентну рису російського народу.

Щоб не ослабити цю ідеологічну зброю, сервільні історики заперечують або виправдовують «тактичними міркуваннями» не дуже славні сторінки російської участі в Другій світовій війні. Передусім період 1939–1941 рр., коли СССР Сталіна і нацистська Німеччина об’єдналися задля розчленування Східної Європи. Сліди цієї співпраці ретельно затерли, проте деякі збереглися. Скажімо, незабутня карикатура Кукриніксів, тріо російських художників, намальована 1940 року: совєтський пілот у польоті тисне руку нацистському пілоту, тим часом як совєтські та німецькі бомби рясно спадають на Лондон. Підпис проголошує: «Народи-брати призначили собі зустріч над ворожим містом. Кожен потиск рук — це тріск Британської імперії».

1948 року на Заході знайшли мікрофільми таємних протоколів до пакту про ненапад між Німеччиною і СССР. Але за браком оригіналів, знищених бомбами в Німеччині, совєтська влада категорично заперечила їхнє існування. Оригінали, які зберігалися в Росії, оприлюднили тільки за Єльцина, 1993 року, і вони справили ефект вибуху бомби. Адже, якщо було відносно легко пояснити причини того договору (виграти час, щоб краще підготуватися до можливої великої війни, або сподіватися, що Гітлер нападе на західні демократії, які в СССР вважали за ворожі режими), було дуже важко виправдати протоколи, що визначали поділ значної частини Східної Європи. Хоча фотографії оригіналів були опубліковані в одному збірнику російського Міністерства закордонних справ, завжди існує досить могутня течія есеїстів та істориків, які заперечують автентичність текстів. Є багато тих, хто заперечує, зокрема, автентичність підписів Молотова та Ріббентропа і шукає непослідовності в тексті. Ось що пише історик Арсен Мартиросян, колишній високий співробітник совєтської військової розвідки:

«Коли війна скінчилася, Захід відчув гостру потребу продукувати фальшивки, щоб знеславити СССР і представити його як винуватця війни... Адже договір про ненапад підточив проект Заходу, який наприкінці 1930-х років цинічно прагнув спровокувати напад нацистської Німеччини на Совєтський Союз. Захід тоді мав би змогу вдертися на німецьких «плечах» у Східну Європу й досягти своїх геополітичних цілей, іншими словами, утвердити своє панування!»[59]

Ці звинувачення проти Великобританії і Франції цілковито дотримуються совєтської логіки. Після поділу Польщі СССР і Німеччина 28 вересня 1939 року справді підписали новий договір про кордони. Совєтські газети друкували тоді, що Великобританія і Франція не мають права називати СССР агресором, бо ж оголосили війну Німеччині, яка прагнула тільки миру.

29 грудня 1939 року газета «Правда» опублікувала послання, які Сталін адресував Гітлеру і Ріббентропу, подякувавши за привітання з 60-річчям. Якщо послання до Гітлера досить формальне, послання до Ріббентропа тепліше:

«Міністру закордонних справ Німеччини панові Йоахиму фон Ріббентропу. Дякую Вам, пане Міністре, за Ваші побажання. Скріплена кров’ю[60] дружба народів Німеччини і СССР має всі підстави бути тривалою і міцною. Йосиф Сталін».

Як, зрештою, пояснити, що цей короткий період дружби між нацистською Німеччиною і СССР, а також поділ Східної Європи на підставі таємних протоколів (єдиного пояснення спільного розчленування Польщі і «добровільної» совєтської анексії трьох балтійських країн, Західної Білорусі і Західної України — польських територій, румунських Бессарабії та Північної Буковини і частини Фінляндії), провокує такі ревні заперечення? Відповідь видається очевидною: визнання цих фактів руйнує міф про абсолютну «святість» Великої Вітчизняної війни. Видатний російський історик Арсеній Рогінський, один із засновників «Меморіалу», розповідав мені одного дня про психологічний бар’єр, який перешкоджає звичайному громадянинові визнати реальність. «Ми воювали з нацистами, ми не могли бути їхніми друзями!» — такою є миттєва реакція населення, підтримана мовчанням або спростуваннями офіційних осіб.

Як пов’язаний із цим Володимир Путін? Якщо йдеться про пакт, він поводився щонайменше непослідовно, 1 вересня 2009 року в Ґданську, під час церемонії, присвяченої початку Другої світової війни, він заявив:

«Ішлося про змову з метою врегулювати проблеми на плечах інших... Усі угоди з метою умиротворити нацистів були неприйнятні з морального погляду і були нерозумні, шкідливі й небезпечні з політичного погляду. Саме сукупність цих дій призвела до трагедії, до початку Другої світової війни. Треба визнати її помилки. Наша країна визнала. Державна дума, наш парламент, засудила пакт Молотова-Ріббентропа[61]. Ми можемо законно сподіватися, що й інші країни, які накладали з нацизмом, учинять так само».

Чи був Путін щирим, говорячи перед поляками про помилки совєтського керівництва? А чи йшлося тільки про хитрощі, як мали приспати чутливу до того питання публіку? Хай там як, через шість років, 2015-го, Путін солідаризувався зі своїм міністром культури Мединським, на чию думку, цей пакт становив великий успіх сталінської дипломатії, і зовсім по-іншому промовляв перед Ангелою Меркель:

«Коли СССР зрозумів, що його лишають один на один із гітлерівською Німеччиною, він ужив заходів, щоб не допустити прямого зіткнення. Був підписаний цей пакт. У цьому сенсі я поділяю думку нашого міністра культури, що сенс для гарантування безпеки Совєтського Союзу в цьому пакті був»[62].

Якщо вірити історику Микиті Петрову, ця зміна тону відображує еволюцію офіційної російської позиції не тільки щодо історії, а й теперішності; це тріумф Realpolitik:

«Нам президент (Путін) особисто повідомляє: «Ми нікому не дозволимо накинути нам чуття провини»... Це означає, що наша країна завжди мала абсолютну слушність — і підписуючи таємні протоколи з Гітлером, і нападаючи на Фінляндію, і коячи ще багато-багато такого, що в міжнародному праві кваліфікують як злочин»[63].

Ще один злочин заплямовує «позитивну історію» Другої світової війни: Катинський злочин, який широка громадськість на Заході знає завдяки чудовому фільму з такою назвою Анджея Вайди (1926–2016). Зізнаюся, що, призвичаєна до жахіть сталінських злочинів, я маю повні очі сліз, коли думаю про Катинь.

Совєтські війська, окупувавши частину Польщі, взяли в полон 250 000 польських військових.