Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Дякую за пораду, пане воєводо. І за пропозицію. Я згоден... І якщо немає якихось інших планів, то завтра зранку й поїду до столиці.

— Вірне рішення, вашмость... Швед наступає так, ніби їх чорти вилами в зад тицяють. Того й гляди — короля в іншому місці шукати доведеться. Допомога якась потрібна? Можу десяток лісовчиків надати під твою руку. У мене від них у місті одне занепокоєння. А тобі, чим більше загін — тим солідніше і почесніше. Та й воїни вони непогані. Ось тільки дисципліни жодної не визнають. Чисті запорожці...

— А де вони зараз?

— У корчмі. Де ж їм ще бути?.. Або в борделі.

— Добре. Схожу, подивлюся сам. Якщо підійдуть — заберу. А ще я хотів би, пане воєводо, отримати припасів у дорогу...

— Про це не турбуйся. Накажу спорядити.

— І ту нагороду... що мені належить за Масляний Брід...

— Сказав же — уранці скарбник усе до талера відрахує.

— Ні, я хотів просити замість грошей відправити в Полісся обоз зерна... Людей у мене, як ти сам знаєш, додалося. Тож запасів — прогодувати до нового врожаю — не вистачить.

— Доброго господаря одразу видно… — схвально кивнув Королькович. — Не заперечую. Завтра ж велю відігнати до села дві сотні овець... шкури потім повернеш... А як закінчать ковалі ґрати, — з тим самим обозом вишлю сто пудів жита та сорок пудів пшениці. Домовилися?

— Дякую, ясновельможний пане воєвода. Це навіть більше, ніж я очікував.

«Ви заробили повагу. Ваше ставлення до воєводи Корольковича покращало до «25» — добрий сусід». Ставлення мешканців Смоленська покращилося до «5»

— Порахуємось... — Королькович схопився за глечик, побачив, що той порожній і роздратовано гепнув ним до стільниці. — Тадеушу! Вина!

— Вашмость, може, іншим разом продовжимо? — Підняв я руки. — Вино у тебе чудове, та й компанія — ще пошукати. Але, боюся, після другого глечика з лісовчиками розмови вже не вийде. А мені все ж таки хочеться заздалегідь зрозуміти, з ким шлях ділити прийдеться. Кажуть про них різне.

— Що ж, хай буде по-твоєму, неволити не стану. Важливі справи й справді краще на тверезу голову вирішувати… — не надто охоче погодився воєвода. — Але, коли ти, вашість — уже, як Антоній Поліський і хорунжий драгунського полку повернешся з Кракова, одним глечиком вина не обійдеться. Зберемо шляхту з усієї округи та посадимо за стіл! Це я тобі обіцяю! А слово Федора Корольковича міцніше за булатну сталь!

Я хотів відповісти в такому ж пишномовному дусі, але десь поруч зазвучала музика. Я не великий знавець у всяких там сонат і кантат, але ця мелодія була неймовірно чарівною. Ніжна, задумлива. З тих, що бередить душу. А потім дзвінкий, дівочий голосок затягнув тихо, зі сльозинкою та легким сумом:

— Gdzież ten co go czekam tak

Że mi tchu aż w piersiach brak?

Gdzież ten co obieca mi

Miłość do ostatnich dni?

Gzie ten który powie mi

Że do konca swoich dni

Że do ostatniego tchu

Będę całym życiem mu?*

[*пол., — Де той, на кого так чекаю,

що дихати не можу?

Де той, хто обіцяв мені

кохання до останнього дня?

Де той, хто скаже мені,

що до кінця своїх днів

до останнього подиху —

я стану всім його життям...]

Слова ніби самі в голові з'являлися і віддруковувалися там величезними, сяючими літерами. Прямо, наслання якесь. Довелося струсити головою, щоб розвіяти чари.

— Хто це так чарівно співає?

— Дануся... — з помітною гордістю промовив воєвода Королькович. — Моя дочка... Молодша...

— Чудовий голос... — вирвалось у мене. — Упевнений, він належить найпрекраснішій панночці на всьому білому світі.