Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Краще покваптеся, містере Бі. Ми ненадовго зупинилися.

Темношкірий молодик посвітив ліхтариком на кабіну «Сноубласта», тоді затримав його, освітлюючи шлях, поки Мел забрався нагору. Зверху водій «Сноубласта» відчинив двері кабіни та притримував їх, поки Мел проліз досередини. Зненацька його травмовану ступню пронизало різким болем, але часу зупинятися не було. Згори, на зміну миготливим червоним, засвітилися зелені вогні, тож, очевидно, два літаки вже приземлилися та проїхали перетин. «Батарея Конґа» мусила квапитися до наступного приземлення, яке могло відбутися за хвилину-другу. Озирнувшись, Мел бачив, як помічник начальника бригади застрибує назад до свого «хвостового Чарлі».

«Сноубласт» уже рухався, набираючи швидкість з клекітливим ревом. Його водій скосив очі, коли Мел всівся на одне з двох м’яких, оббитих тканиною сидінь.

— Вечір добрий, містере Бейкерсфелд.

— Ти як, Вілле? — Мел впізнав цього чоловіка, який, коли не було надзвичайної ситуації зі снігом, працював бухгалтером з розрахунку заробітної плати.

— Та досить непогано, сер. Змучився трохи.

Водій обережно тримав позицію за третім та четвертим снігоочисниками, на яких виднілися тільки вогні маячків. Здоровенні фрезерні леза «Сноубласта» вже поглинали сніг, заштовхуючи його до вентилятора. Безперервний ­білий потік знову нісся дугою догори, геть зі смуги.

Тут, нагорі, було наче на командирському містку. Водій м’яко тримав головне кермо, ніби стерновий на судні. Велика кількість різних шкал і давачів, що світилися в темряві, значно полегшували керування «Сноублас­том». Кругові, високошвидкісні склоочисники — як на кораблі — забезпечували чітку видимість крізь кірку снігу.

— Думаю, всі змучилися, — сказав Мел. — Можу тільки сказати, що це не триватиме вічно.

Він бачив, як стрілка на спідометрі поступальної швидкості потягнулася вгору — з двадцяти п’яти до тридцяти, з тридцяти до тридцяти п’яти. Обернувшись у кріслі, Мел визирнув назовні. Зі своєї позиції в центрі «Батареї Конґа» він бачив вогні та обриси інших машин. Зі схваленням відзначив, що структура колони була чіткою.

Кілька років тому, в таку бурю аеропорт би повністю закрився. Зараз ні, переважно тому що наземні служби — конкретно в цій сфері — йшли в ногу з прогресом у повітрі. Та про скільки сфер авіації можна було б сказати так само? Мел похмуро відзначив: надзвичайно мало.

— Якщо щиро, — заговорив водій, — тут я відпочиваю від роботи за рахунковою машиною, і чим довше це триває, тим більшу премію отримаю, коли все скінчиться. — Він торкнувся важеля, нахиляючи кабіну вперед, щоб перевірити фрезерні леза. Іншим регулятором він підправив їх, а тоді повернув кабіну в попередню позицію. — Я не мушу цього робити; самі знаєте, містере Бейкерсфелд, добровільно зголошуюсь. Та мені тут наче й подобається. Це ніби як… — Він завагався. — Важко сказати.

Мел запропонував:

— Невимушено?

— Думаю, так. — Водій засміявся. — Може, я просто тішуся через сніг.

— Ні, Вілле, я так не думаю. — Мел схилився вперед, дивлячись по курсу «Батареї Конґа». Тут справді було невимушено. Мало того, посеред безлюдного перону було відчуття близькості з авіацією, справжньою авіацією, яка в найпростішому своєму значенні була боротьбою людини з природою. Це відчуття втрачається, якщо надовго затримуватися в терміналах та будівлях офісів авіакомпаній; там тебе збивають з пантелику різні недолугі, геть зайві речі. Можливо, всім нам в авіаційному керівництві, подумав Мел, варто інколи постояти на дальньому кінці злітно-­посадкової смуги й відчути подих вітру в обличчя. Це могло б допомогти нам відділити мізерне від головного. Це також може трохи провітрити нам мізки.

Колись давно Мел виходив на льотне поле в моменти, коли йому потрібно було подумати, помислити в тиші та на самоті. Він не збирався робити цього сьогодні, але і незчувся, як знову опинився тут… гадаючи, розмірковуючи, що він так часто робив останнім часом, про майбутнє аеропорту та своє власне.

Менш ніж п’ять років тому аеропорт Лінкольна вважався одним з найкращих та найсучасніших. Делегації оглядали його із захопленням. Місцеві політики полюбляли завзято тицяти пальцями й розводити теревені про «лідерство у повітряному просторі» та «символ реактивної ери». Тепер полі­тики продовжували теревені, але підстав на це стало менше. Більшість із них не змогли усвідомити, що аеропорт Лінкольна, як і несподівано велика кількість інших великих аеропортів, був близьким до того, щоб стати гробом побіленим60.

Мел Бейкерсфелд роздумував над словосполученням «гріб побілений» дорогою крізь темряву злітно-посадковою смугою один-сім-лівою. Це влучне визначення, вирішив він. Слабкі місця в аеропорту були серйозні та звичні, проте, оскільки більшість із них була недоступна для громадського ока, про їхнє існування знали тільки працівники цієї «кухні».

Мандрівники й гості аеропорту Лінкольна переважно бачили тільки головний термінал — яскраво освітлений, добре кондиціонований Тадж-Махал. Побудований з блис­кучого скла та хрому, термінал був напрочуд просторим, де людні зали примикали до елегантних зон очікування. Розкішні службові об’єкти оточували зону для пасажирів. Шість ресторанів національної кухні, від їдалень для гурманів з облямованою золотом порцеляною та відповідними ­цінами до закусочних швидкого харчування з кіосками із хот-догами. Барів, з приємним приглушеним світлом чи залитих неоном, без сидячих місць, було вдосталь, як і туалетів. В очікуванні рейсу, не виходячи з терміналу, гість міг пройтися магазинами, зняти кімнату й ліжко, прийняти гарячу ванну й замовити масаж, підстригтися, напрасувати костюм, відполірувати туфлі, та й навіть померти, й поховання йому організували б «Меморіальні сади Свято­го Духа», які мали відділ продажу в нижньому залі.

Якщо судити тільки по терміналу, аеропорт вражав. Його недоліки лежали в робочих зонах, а саме на злітно-­посадкових смугах та руліжних доріжках.

Невелика кількість із восьми тисяч пасажирів, які прилітали сюди й вилітали звідси щодня, усвідомлювали, наскільки невідповідною — і таким чином небезпечною — стала система злітно-посадкових смуг. Навіть рік тому смуги та руліжні