Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Весь шлях до Січі Юзеф ретельно обмірковував свою помсту. І поступово в його запаленому мозку складався план. «Спочатку треба знайти хлопця, а потім вистежити дівку. Почну з неї. Якби ця дівка не допомогла тоді втекти своєму братові, то мій Лукаш був би живий! Вона буде першою – треба зробити так, щоб вона безслідно зникла. І тоді нехай її брат та дід страждають від горя, як страждав я! Наступним буде хлопець, якого треба довести до не менш ганебної смерті, як і в мого бідного Лукаша! – планував Юзеф. – А потім я все особисто розповім Черевковському і помилуюся, як він завиє з горя!»

Які все ж таки огидні люди, що ставлять свою гординю, ненависть і жагу помсти вище, ніж справедливість і милосердя! Юзеф ні на мить не замислився, що близнюки ні в чому не винні перед ним і його сином. Навпаки – це Лукаш завинив і перед ними, і перед їхнім дідом. А єдиною виною Станіслава була цинічна й жорстока розправа над своїм кривдником. Але для Бережного існував лише один факт: його хлопчик був мертвий, і ця смерть вимагає помсти. І байдуже, що він збирається мститися невинним!

Прибувши на Січ, Юзеф насамперед відправився до кошового отамана, перед яким, назвавшись іншим ім’ям, цинічно удав із себе щирого православного, розповів жалібну історію про минуле життя та отримав дозвіл вступити разом із сином до Війська Запорозького Низового.

Після цього Юзеф відправився до січових шинків, де дізнався, що Дубченко перебуває у Левушківському курені. На жаль, промовисте прізвисько Петра було ідеальним способом вийти на слід близнюків. І Бережний, не гаючись, відправився до куреня. Але з’явився Юзеф у сумну годину – усіма улюблений і шанований курінний отаман Єгорка Литвин був тяжко хворий.

Єгор зліг ще на початку березня, і ніщо йому не допомагало – ні вміння січового лікаря, ні палкі молитви його товаришів. Уже почався травень, а недуга його не відпускала. Та все ж він прийняв двох новачків – за січовим звичаєм кожен козак був вільний у виборі куреня і відмовити йому ніхто не міг.

Оселившись у курені, Юзеф насамперед придивлявся до козаків, остерігаючись відкрито розпитувати про Дубченка та Ярему. Петра він вирахував одразу, бо той невсипно доглядав хворого Єгора. А ось Яреми у курені не було – хлопець, користуючись повною свободою, то проводив час на риболовлі, то їздив на Чортомлик, де будували нову Січ.[18] Ці обставини викликали у Юзефа досаду – а раптом хлопець усе літо не з’явиться? Адже відкладати свою помсту в довгий ящик він не збирався.

На жаль, невдовзі Бережному пощастило: бідолашний Єгор помер, на похорон зійшлося чимало козаків, у тому числі і Ярема. Спостерігаючи за Петром, який гірко плакав над тілом померлого друга, Юзеф помітив поруч із ним рудого хлопця. Обережно розпитавши людей, він з’ясував, що це і є похресник Дубченка. «Чому він живий, а мого Лукаша давно хробаки зжерли?» – з ненавистю думав Юзеф, уважно вбираючи у пам’ять риси обличчя Яреми.

Нарешті побачивши Ярему, Юзеф почав за ним слідкувати. Навіть наказав Мареку потоваришувати з хлопцем, щоб у такий спосіб винюхати, де живе його сестра. Ось так Юзеф і дізнався, що Ярина мешкає в зимівнику у козака Воробенка. А з’ясувавши, де розташований цей зимівник, поквапився туди, прихопивши сина.

Діставшись до Тихого Яру, Юзеф почав потайки спостерігати за його мешканцями. А коли побачив Ярину, то зрадів, що не помилився. Проте схопити її не було жодної можливості – за нею, наче охоронець, завжди слідував якийсь молодий козак.

Тоді Бережний обрав глуху і зручну балку неподалік від Тихого Яру, де збудував курінець, у якому оселився в надії дочекатися слушної нагоди викрасти Ярину. Але як потім вчинити з нею, Юзеф не уявляв. Убити її він вважав ганьбою для себе – ще ніколи його шабля не відбирала життя у слабкої жінки. Тим паче, що мерзотнику схотілося приректи дівчину на ганебне і жалюгідне життя.

Марек покірно допомагав батькові, але невимовно страждав, почуваючись негідником. За цей час юнак багато чого переосмислив із тих цінностей, на яких виріс. Точніше, побачив інше життя, вільне від умовностей, станових забобонів та батьківської тиранії. І Марек остаточно утвердився в думці, що батько збирається вчинити безбожно, але не знаходив у собі сил зупинити його. А побачивши свою майбутню жертву здалеку, відчув невимовну жалість до безневинної дівчини, яка до того ж була така вродлива, така весела й усміхнена, немов світилася щастям. Тому Марек одного разу не витримав.

– Навіщо ти все це робиш, батьку? Невже ти гадаєш, що таким чином відновиш справедливість? – запитав він.

– Мовчи, Мареку! Ти надто молодий та м’якосердий і ще багато чого не розумієш.

– Але згубивши ні в чому не винних людей, ти не піднімеш Лукаша з могили! Краще прояви милосердя. Ти ж сам учив мене милосердя!

– Так, учив. Але як можна бути милосердним із таким негідником, як Черевковський?! Милосердним треба бути з тими, хто цього милосердя гідний!

– І ти, батьку, вважаєш, що маєш право вирішувати, хто гідний милосердя, а хто – ні? Тільки Бог має право це вирішувати! – гнівно вигукнув Марек і замовк, з острахом дивлячись на батька.

Юзеф оторопіло витріщився на сина. Ніколи Марек не суперечив йому. Завжди був покірливим. Але нині Бережний усвідомив, що син зовсім не поділяє ненависті, яка розриває його душу.

– Ти, Мареку, забуваєшся! – промовив Юзеф, упоравшись зі своїм здивуванням. – Ти забуваєш, що я тобі батько і моя воля – закон. Краще роби те, що я тобі велю!

Марек зітхнув і покірно вибачився.

Одного разу Юзеф ловив рибу, коли помітив на протилежному березі Дніпра татар. Він миттєво сховався у густих кущах, пильно спостерігаючи за ними. Татари поїли коней, дістаючи воду з річки відрами на мотузках. Юзеф дивився на них, і тут його осяяло: «Я продам дівку татарам!»

Від віри до любові швидка дорога.

Навіяти довіру – о,