Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Ти правильно чиниш, Валенсіє, – схвалила Ханна й обійняла мене після того, як ми зупинилися і вилізли з автівки. – Я сумуватиму за тобою.

– Я теж. Хочу тобі дещо залишити, але обіцяй, що погодишся.

– Ох, Валенсіє, мені досить і твоєї дружби.

– Я знаю. Але дуже-дуже прошу.

– Добре.

Мої пальці стисли прохолодний метал і пластик ключів, які я плавно переклала в пухку долоню.

Від подиву рот Ханни сам собою відкрився.

– Я не можу цього прийняти!

– Це найменше, що я можу для тебе зробити. Будь ласка. Вважай це компенсацією за вибиті зуби Теда. І пам’ятай – ти була і назавжди залишишся моєю найкращою подругою. 

Змахнувши сльози, Ханна знов притислася до мене.

– Дякую, люба. Я впевнена – ти його знайдеш, і твоє серце знов співатиме.

Я посміхнулася самими губами.

Пізно ввечері приїхав Фелікс і повідомив не дуже радісну для мене новину – він залишається в Лідсі. Звісно, я трохи засмутилася, і він теж, але сум ми добряче залили алкоголем, згадуючи наше знайомство, приємне і легке спілкування і бажаючи один одному усіляких гараздів. Перебравши міру, я під завісу розплакалася на колінах у друга й так і вирубилася, втупившись носом у його малинові штанці. 

Зранку на мене чекав детокс-напій і квиток на літак. Попереду замаячів Нью-Йорк.