Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 12. Привіт, Велике яблуко

Нью-Йорк зустрів мене зливою. І не сказала б, що після спекотної Алабами це було дуже приємно. Парасольки я не мала, нікого з родичів не попередила, отже, ніхто й не міг сховати мене від негоди.

Гукнувши таксі на виході з аеропорту, я швиденько забралася до салону, але намокнути встигла. Мої білі брюки вкрилися плямами розміром з Австралію.

Я назвала водію адресу і відкинулася на спинку сидіння, намагаючись вловити хоч мізерну частку позитивних емоцій від повернення додому. Дім. Колись це був мій дім, й іншого я не знала. Але, вирішивши покинути Нью-Йорк, я перестала називати це місто своїм домом. І сприймати теж. Не так давно я була впевнена, що на вулицях Великого яблука мені ніколи не знайти власної долі, прагнення бути самою собою погнало мене деінде. І от, стався парадокс: щоб віднайти глибинну частку себе, я мала повернутися з місця втечі. Що має відчувати людина, коли повертається туди, де на неї ніхто не чекає? Сум, тугу, образу, пустоту? В моїй душі зараз панувало зовсім інше. Жага отримати відповіді, докопатися до суті, вивести на чисту воду, довести до логічного кінця і… Що далі? Так далеко я не заглядала. Десь на периферії свідомості маячіла думка про втрачене тепло, солодку млість, томливе раювання і жорстоке плюндрування того найщирішого і довірливого, що я мала.

Годі вже. Чорні струмені нічного дощу змили останні спогади про яскраву сонячну блакить Лідса.

Вибравшись із таксі, я опинилася під суцільною стіною води, вмить змокла як хлющ. У вестибюлі кивнула консьєржу і потягла свою валізу на двадцять сьомий поверх, де розташовувалися апартаменти моїх батьків. Придбати власне житло свого часу я не додумалася, отже, доведеться жити з родиною. Це не така вже й проблема, ураховуючи, що нікого з нас майже не буває вдома.

Відімкнула двері приготованим заздалегідь власним ключем, не знаючи, як мене приймуть. Сподівалася все таки, що не виженуть, згадавши мою “провину” – від’їзд. У передпокої було темно, лише у кінці широкого коридору горіло світло від торшерів обабіч входу до вітальні. Увімкнувши бокове бра, скоса я поглянула на своє відображення у велетенському дзеркалі, що простягнулося на всю ліву стіну коридору (колись мати наполягла на такому несмаку, аби мати змогу постійно милуватися собою). 

– Ну точно тобі облізла кицька, – пробурмотіла я.

До речі, ось і господарка апартаментів з’явилася, повільно наближаючись.

– Пантера, hija*, пантера, – зронила мати, непевно рухаючись повз мене.

Її червоний шовковий халат від Вікторія Сікрет сповз з одного плеча й волочився підлогою. Кроки приглушував світлий килим з товстим ворсом, але я й так не почула б їх, бо мати була босоніж. Її розкішне чорне із зафарбованою сивиною волосся спадало на оголене плече неохайними пасмами. Обидві руки були зайняті: одна – пляшкою, інша – повним келихом з густою червоною рідиною.

Тьмяне світло передпокою не давало можливості добре роздивитися обличчя, але не важко було здогадатися – мати пила і, судячи з пляшки, почала не п’ять хвилин тому.

– Buena noches**, – і пішла собі так, наче ми бачилися востаннє не пів року тому, а вранці.

Я кинула валізу і попрямувала за мамою.

– Джуд! – покликала. Мати любила, щоб ми з Нейтом звали її на ім’я. Це дозволяло їй відчувати себе на десятиліття молодшою. – Що сталося? Де тато?

– Хіба я знаю? – долинуло з вітальні, найбільшої кімнати в апартаментах, панорамні вікна якої відкривали шикарний вид на нічний Нью-Йорк. – Спитайся в цієї puta***!

– Ма, заради святої Діви! Хіба тобі не байдуже? Чи ти сама не казала мені, що тебе все влаштовує?

Краплі з мене падали долу, босоніжки залишали глибокі брудні вм'ятини у дорогому покритті, але я не поспішала йти до своєї кімнати – не могла залишити мати саму у такому стані.

Джуд плюхнулася на диван кремового кольору, при цьому з келиха пролилася половина рідини. Завтра прибиральницю чекає багато роботи.

– Доню, тебе з Тейде**** скинули? 

Я не стала нагадувати, що останні шість місяців вони з батьком взагалі забули про моє існування. Недільні двохвилинні розмови, щоб пересвідчитися, що я досі не померла, не рахуються.

– Джуд, – переборюючи роздратування, бажання прийняти ванну і заснути прямо там, я присіла поруч. – Я тут і готова тебе вислухати.

– Я не хочу, щоб мене слухали! – істеричним тоном заволала вона. – Я хочу, щоб Ігнасіо не подавав на розлучення! – І заплакала.

Моя щелепа впала на підлогу і закотилася під диван. Припливли, називається. Стільки років подружнього життя, заплющених очей на недоліки один одного, мовчазної згоди щодо мирного співіснування – і от тобі маєш.

Ні. Я не здатна зараз про це нормально розмірковувати.

Наповнивши материн келих залишками вина, я залишила її наодинці віддаватися своєму горю. Як казала Скарлетт, я подумаю про це завтра. Зранку завжди встає сонце. 

Після душу я провалилася у темний сон без сновидінь.

Вранішнє сонце на вимитому за ніч небі осліпило мене, розбудивши. Воно настриливо пропонувало підвестися і почати новий день. Я розвернулася на інший бік, ховаючи голову під ковдрою. На роботу лише на дев’яту, а зараз тільки шоста, маю повне право ще поспати. В мозку щось спантеличено зарухалося, нагадуючи, що… Я не маю більше роботи, а небесне світило визирає з-за сусідніх хмарочосів, яких зроду не було в Лідсі.

За годину я таки змусила себе піднятися, приводячи до ладу думки. Невже тато дійсно хоче розлучитися? Не можу повірити. У них же, наче, було все нормально, такі собі взаємні домовленості, де Джуд закриває очі на інтрижки чоловіка на стороні, а Ігнасіо – на її патологічний потяг до краси і омолодження, на що періодично витрачалися баснословні, як на мене, кошти. Не була впевнена, що хочу влізати в їхні заплутані стосунки, у мене й своїх проблем вистачало, але принаймні поговорю з татом, може, не все так сумно.