Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

З чашкою запашного білого чаю з пелюстками жасмину я стала на порозі материної кімнати. Джуд заснула, як була звечора; біля ліжка самотньо валявся порожній келих. Мені стало шкода матері, вона стільки сил витратила на підтримання свого без перебільшення яскравого вигляду, пружності шкіри і стрункості тіла, підтягнутого овалу обличчя, але навіть з урахуванням усіх досягнень косметології двадцять першого століття вік таки взяв своє. Не думаю, що батько тільки через те, що дружина перестала бути молодицею, хоче розлучення. Очевидно, тут щось набагато більше. 

Вирішивши не турбувати мати (нехай проспиться), я вдягнула легку коротку сукню червоного кольору, так-сяк вклала волосся, шкодуючи, що поруч немає улюбленого майстра, і цілком задоволена своїм виглядом спустилася у підземний паркінг, де, сподіваюся, досі стояла моя автівка – чорний “Форд Мустанг”.

Звичайно, варто було знати, що за півроку простою годі очікувати бездоганного стану – машина відмовлялася заводитися, якісь механізми всередині явно були пошкоджені і не реагували на мої потуги.

З серцем я захлопнула дверцята. Не хотілося вбачати в цьому якийсь поганий знак, швидше, нарікати треба на себе. Довелося повернутися.

– Мамо… – я штурхала її в плече. – Джуд!

– У… чого тобі? – не розліпляючи повік, промугикала мати.

– Я візьму твою машину? Ти сьогодні все одно не в стані сідати за кермо.

– Бери.

На виході я зіштовхнулася з прибиральницею в уніформі: білому фартуху і чорному платті.

– Доброго ранку, міс.

– Як тебе звуть?

– Марія.

– Маріє, коли місіс Гутьєрес прокинеться, зроби їй, будь ласкава, міцну каву з додаванням бренді і скибочкою лимону.

– Так, міс.

Кинувши у сумочку ключі, я знов спустилася у паркінг.

За годину тільки була біля будівлі, де розташовувався офіс видавництва мого брата. Я й забула, який жахливий рух у Нью-Йорку. Сотні машин безкінечним потоком рухалися міськими ріками, загальмовуючи на перешкодах – постійних заторах. 

На ресепшені мене зустріли неприязними поглядами, зате милими улесливими посмішками. Біля великих дверей кабінету керівника, тобто Нейта Гутьєреса я зупинилася на хвилинку, щоб попросити секретаря не повідомляти про мій прихід – хотіла зробити сюрприз. Чемно постукавши, увійшла.

Руки в кишенях стильних брюк, засукані рукави білої сорочки, напружена спина і погляд, спрямований на місто за вікном.

Я відчула, як сильно скучила за цей час, але не поспішала озиватися.

– Я просив не турбувати мене, – пролунав чоловічий голос, твердий, ніби залізобетонна стіна.

– Перепрошую, містере Гутьєрес, – насмішкувато відповіла, – то, може, покликати охорону і виставити мене геть?

Вихором Нейт розвернувся. Вираз його мужнього обличчя був сумішшю здивування, невіри і ще чогось, що важко ідентифікувати, й на мить здалося, що переді мною інша людина. Може, його збила з пантелику моя нова зачіска? За секунду все минулося – мій брат, сильний, енергійний, темпераментний, звиклий приборкувати в собі емоції, що часто-густо били через край, крокував до мене, розвівши руки.

– Що сталося? –  з місця навскач замість привітання спитав Нейт, затиснувши мене в обіймах суттєво довше, ніж це було потрібно. В цьому весь Нейт. Ні тобі “привіт”, ні “бувай”.

– Чому одразу щось мало статися? – зробила я слабку спробу викрутитися.

– Сонце, я безкінечно радий тебе бачити, але ти б не повернулася, якби все було гаразд. Отже, розповідай швиде. Час – гроші.

– Чи взагалі існує що-небудь, крім грошей, у твоєму житті?

– Це ти. – Він щиро посміхнувся. – Оце так сюрприз! Припускаю, що тебе попросили з твоєї провінційної газетки через надмірну прямолінійність.

– Ти здивуєшся, – ми присіли на шкіряний диван, – але я була дуже чемною дівчинкою і старанно працювала.

– Невже причина повернення – сум за родиною?

– Звісно, я сумувала, особливо за тобою, – він узяв мої долоні й потис, – але повернулася не через це.

– Сонце! – Нейт театрально приклав руку до грудей. – Ти розбила мені серце.

Я сміялася. Майже щиро, якщо не звертати уваги на тиск у тому місці мого тіла, куди була спрямована братова рука. Було приємно згадати безтурботні миттєвості спільного проведення часу, як колись, та я ні на мить не забувала, для чого насправді тут.

Я не горіла бажанням розповідати про свою любовну невдачу навіть братові, це було не в моєму стилі. До того ж, Нейт зітре на порох будь-кого, хто зробить мені боляче. Та я не мала більше до кого звертатися. До того ж, серед моїх нечисленних залишків знайомих у Нью-Йорку тільки Нейт мав необхідні зв'язки, щоб добути потрібну інформацію. Якщо Кріс десь існує в цьому місті, Нейт його знайде.

– Мені потрібна твоя допомога.

– Слухаю, – він вмить посерйознішав.

З сумки я видобула сонцезахисні окуляри, простягнула братові. 

– На них той самий логотип, що й на всіх твоїх окулярах.

Нейт уважно роздивлявся з усіх боків предмет. Я ревно спостерігала за рухами його пальців, аби, не дай боже, не впустив, а я – не лишилася єдиного нагадування про Кріса.

– Бачу. Ручна робота. Від Буджардіні.

– Який дивний збіг. Це не може бути підробка?

– Виключено. Майстер відомий лише у вузьких колах і явно не таких, де виріб могли б сфальсифікувати. Де ти їх узяла?

– Яке це має значення?

– Не хочеш говорити – справа твоя. Але й допомогти, що б ти там від мене не хотіла, я не зможу, не знаючи деталей.

Я не могла більше сидіти на місці і нервово пройшлася кабінетом. Благо, він був такий, що хоч машиною їздь.

Як бути? Чи розповісти все? Від розмов про Кріса (ба, навіть від самих думок!) мені ставало зле. Кожна згадка про нього мов батогом по серцю стьобала.

Нейт поглядав на мене, примружившись, час від часу зиркаючи на годинник.

– Поспішаєш? Я затримую тебе?

– Дурня. Для тебе я завжди вільний. Валенсіє, – він зупинив мене на півшляху. – Заспокойся. Твій стан мені не подобається. Глибоко вдихни, видихни… Так… Добре… Ще раз. А тепер розказуй.