Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

***

Кіт все ж настояв і на сніданку, і на вмиванні, та й після не особливо поспішав. Колишньому рибалці подобалося ловити зацікавлені дівчачі погляди. Виявляється, дехто з юних городянок встиг запам'ятати його виступ на посвяті, а у хлопців викликала відверту заздрість емблема плаща.

Коли вони дісталися ринку, торг уже кипів на повну силу. Хала скоса спостерігав за тим, як Кіт зупинявся то біля однієї лавки, то біля іншої, говорячи з молоденькими торговками про дрібниці, але сам постійно озирався на всі боки.

— Досить крутитися, ніби відірване вітрило в шторм, — зауважив Кіт. — Скажи, що ми шукаємо. Третє коло намотуємо ж…

— Не що, а кого, — виправив Хала, подумки наголосивши, що друг, виявляється, не такий вже й захоплений вибором товарів, як здавалося збоку.

— То кого?

— Та з'явився наче один балакун. Прийшлий. Любить проповіді читати на ринку.

— Це не в шкурах? Кудлатий такий і смердить, як дохла риба? — Кіт схилив голову до плеча, як завжди робив за хвилини задуму.

— Ти його знаєш?

— Бачив одного взимку, коли їздив до Танасіса з батьком, навіть слухав трохи. Неприємне видовище, а промови зовсім шалені. Кажуть, такі ходять від поселення до поселення, людей баламутять. До нас у село теж схожий приходив, хотів рибалок розважити своєю виставою, але староста не дозволив. Намагався по-хорошому випровадити, але той дивак наче спеціально сварки шукав, довелося гнати у шию.

— Я чув про схоже в Гілоні, але не надав значення. А тепер цікаво стало, звідки вони? І навіщо завітали аж до столиці.

— Фанатики, — Кіт знизав плечима. — Чи мало таких?

— Хочу сам послухати. Ходімо, заглянемо до нижніх рядів ще раз.

Цього разу довго шукати не довелося, проповідник сидів на найближчому перехресті, зручно розташувавшись прямо на землі. Поруч із ним у пилу лежав кострубатий дрючок, що виконував роль палиці, і купа брудного ганчір'я. Чоловік був у величезній волохатій шапці, яку насунув на лоб, попри лагідне сонце. Обличчя було не розгледіти, але руки проповідник мив з пів року тому, під обламаними нігтями скупчився бруд, та й взагалі пахло від нього брудним тілом і старим вином. Хала скривився і трохи притримав друга за руку, щоб залишитись осторонь і не привертати до себе уваги. Поруч із волоцюгою вже зібралося кільце зі слухачів, а говорив він так голосно, що навіть перехожі оберталися і прислухалися до дивних промов.

— Як гадаєте, чому саме зараз? — питав проповідник у слухачів, — я відповім вам, що священний час настав. Ми довго блукали у брехні та служили тим, хто обманом захопив владу. Ми забули про славну кров предків, що мешкали в цих місцях до нас. І славно вони жили! Не знали страхів, сумнівів, хвороб. Вони дотримувалися розпоряджень духів, а тому лихо обходило їх стороною. Роками, десятиліттями казали нам, що рід Хольда приніс у степ знання, розігнавши невігластво. Але я кажу, що той, хто йде правдивим шляхом, піде їм і в темряві нічний, не відступаючи ні на крок. Брати мої, згадайте про своє коріння!

— Це ти про тих, хто живе за морем? — уточнив хтось у натовпі.

— Скільки поколінь народжено у Великому степу? — не зніяковів бродяга. — Троє з чотирьох жодного разу не були за морем, ваші пращури століттями змішували  кров із вільними людьми узбережжя та могутніми господарями степів. Справжніми володарями, а не жменькою чужинців з човнів. То хто ви? Діти загарбників чи сини вільного степу?

У натовпі боязко завозилися. Дехто згідно закивав.

— Степ — ваш по праву народження, він не власність однієї родини, скільки б титулів та не привласнила. То чому вінець повинен лежати на голові хлопчика, а багатства — у його скринях? Поверніть собі те, що належить вам по праву! Навіть якщо для цього потрібно взяти до рук зброю. На те є воля духів, що панували задовго до Хольда та його нащадків.

Кіт тицьнув Халу під ребра і мовчки вказав очима на кількох слухачів. Ті стояли окремо один від одного, але, як за командою, підтакували проповіднику.

— Ті троє точно з однієї компанії, — прошепотів Кіт. — Але от ці — місцеві, певне, вже наслухалися. Ну, або просто не протверезілі з учорашнього дня.

З кола слухачів вийшов невисокий чоловік із міцними руками. Хала впізнав його — коваль із Крутої вулиці, що над річкою. Гарний, досвідчений майстер, що колись служив у війську конунга, але зайнявся більш спокійною роботою через поранення ноги.

— Ти закликаєш нас взятися за зброю і відібрати в інших те, що вважаєш своїм? — похмуро запитав він, дивлячись з-під нахмуреного чола. — Ніхто не повинен зазіхати на чуже добро, якщо сам його не заробив. І байдуже, в кого які пращури.

— Право роду та крові священне! Воно вище за людські закони! А ми ті, кого боги обрали своїми дітьми.

— Те, що ти пропонуєш, — звичайний грабіж і розбій, — наполягав коваль.

— Хіба повернути своє — це злодійство? — проповідник схилив голову й обвів присутніх уважним поглядом. На подив Хали, дехто в натовпі згідно закивав головою. — Хіба відновити втрачену честь це розбій? Повернути своє — пограбування? Ця земля споконвічно наша, а не самозваних володарів. Нехай дадуть мені відповідь, за яким правом вони забрали її собі?