Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

Che ti dice la patria?[34]

Рано-вранці дорога через перевал була тверда, гладенька і ще не запорошена. Унизу пролягали пагорби, порослі дубами й каштанами, а ще нижче було море. По той бік виднілися засніжені гори. 

Ми спустилися з перевалу через лісисту місцевість. Біля дороги лежали купи мішків з вугіллям, а крізь гілля дерев було видно хатки вуглярів. Була неділя; дорога бігла то догори, то вниз, але весь час спускалась із перевалу крізь чагарники й села. 

Між селами простягалися виноградники. Брунатні поля і груба, товста виноградна лоза. Біліли хатинки, а на вулицях грали в кулі по-святковому вбрані чоловіки. То тут, то там попід стінами росли груші — на тлі побілених стін їхні гілки скидалися на канделябри. Груші недавно пообприскували, і від цього на стінах будинків позалишалися блакитно-зеленкуваті, з металевим відблиском плями. Довкола сіл були невеликі ділянки землі, розчищені під виноградники, а далі йшли ліси. 

У селі за двадцять кілометрів від Спеції на майдані зібралася юрба, і якийсь юнак із валізою підійшов до нашої автівки й попросив підвезти його до міста. 

— У нас тільки два місця, і ті зайняті, — сказав я. Ми їхали на старому форді-купе. 

— То я на підніжці поїду. 

— Вам там буде незручно. 

— Байдуже — мені конче треба до Спеції. 

— То що — візьмемо хлопця? — запитав я Ґая. 

— По-моєму, він не збирається відступати, — відповів Ґай. 

Юнак передав через вікно якийсь пакунок. 

— Припильнуйте його, — мовив він. 

Тим часом двоє чоловіків прив’язали його валізу до багажника поверх наших. Він усім потиснув руки, пояснив, що йому, як фашисту й чоловікові, звиклому до подорожей, невідомо, що таке незручно, виліз на підніжку з лівого боку автомобіля і, просунувши праву руку через відчинене вікно, вхопився за його нижній край. 

— Поїхали, — сказав він. 

Юрба замахала руками. Він махнув їм у відповідь вільною рукою. 

— Що він сказав? — запитав мене Ґай. 

— Щоб ми вже їхали. 

— Ти диви на нього, — відповів Ґай. 

Дорога бігла уздовж річки. По той бік виднілися гори. Сонце злизувало іній з трави. Надворі було сонячно й прохолодно, крізь прочинене вікно вривалося свіже повітря. 

— Цікаво, як йому там їдеться? — Ґай дивився уперед на дорогу. Вигляд збоку йому затуляв наш пасажир. Юнак виступав над крилом автівки, наче фігура на носі корабля. Він підняв комір куртки і насунув на лоба капелюха — ніс його почервонів на вітрі. 

— Напевно, така їзда йому скоро набридне, — мовив Ґай. — У нас з того боку поганенька шина. 

— Якщо вона трісне, його як вітром здує, — сказав я. — Не думаю, що він захоче мастити свій одяг. 

— Та мені байдуже, хай собі їде, — відповів Ґай, — тільки хай би не нахилявся так на поворотах. 

Ліс закінчився; дорога залишила річку позаду й почала підніматись; радіатор кипів; юнак роздратовано й підозріливо зиркав на пару й іржаву воду; двигун скреготав, Ґай обома ногами тиснув на педаль зчеплення: угору, ще вгору, трохи назад і вперед, знову вгору — нарешті вибрались на рівне. Скрегіт припинився — у тиші, що настала, було чутно тільки бурхливе булькотіння в радіаторі. Ми опинилися на вершечку останнього пагорба над Спецією та морем. Дорога збігала вниз короткими, різкими закрутами. Наш пасажир так нахилявся на поворотах, що мало не перевернув навантажену автівку. 

— І не скажеш йому, щоб перестав, — промовив я до Ґая. — Інстинкт самозбереження. 

— Великий італійський інстинкт. 

— Найбільший італійський інстинкт. 

Дорогою вниз ми проминули всі закрути, здійнявши в повітря густий порох, порох, що вкривав оливкові дерева. Спеція лежала внизу на морському узбережжі. Біля міста дорога вирівнялась. Наш пасажир просунув голову у вікно. 

— Зупиніться, будь ласка. 

— Зупини, — сказав я Ґаєві. 

Ми пригальмували на узбіччі. Юнак скочив з підніжки, підійшов до багажника і відв’язав свою валізу. 

— Зійду тут, щоб ви не мали клопоту через те, що взяли пасажира, — сказав він. — Дайте мій пакунок. 

Я передав йому пакет. Він сягнув рукою до кишені. 

— Скільки з мене? 

— Ніскільки. 

— Чому? 

— Просто так, — сказав я. 

— Ну дякую, — мовив юнак: не «дякую вам», чи «щиро дякую», чи «дуже вам вдячний», як раніше казали в Італії тому, хто передавав вам розклад автобусів або пояснював, куди їхати. Молодий чоловік висловив подяку дуже скупо — «дякую», а коли Ґай завів двигун, підозріливо дивився нам услід. Я помахав йому рукою. Гордість не дозволила йому махнути у відповідь. Ми поїхали далі, у Спецію. 

— Той юнак далеко піде в Італії, — сказав я Ґаю. 

— Що ж, — відповів Ґай, — з нами він уже двадцять кілометрів проїхав. 

Перепочинок у Спеції 

В’їхавши у Спецію, ми почали шукати місце, де перекусити. На широкій вулиці виднілися високі жовті будинки. Ми рушили по трамвайній колії до середмістя. На стінах будинків були понамальовувані через трафарет портрети Муссоліні з виряченими очима, а під ними від руки домальовано «viva», і з тих подвійних V тягнулися патьоки чорної фарби. Бічні вулички вели до гавані. День випав ясний, і всі мешканці вийшли на недільну прогулянку. Бруківку побризкали водою — запорошений хідник був поцяткований вологими плямами. Ми їхали, притискаючись до бордюру, щоб не заважати трамваєві. 

— Перекусімо щось просте, — запропонував Ґай. 

Ми зупинилися навпроти двох ресторанних вивісок. Вий-шли на другому боці вулиці, я пішов купити газети. Ресторани були по сусідству. На порозі одного з них стояла жінка; вона всміхнулася до нас, і ми перейшли дорогу й зайшли всередину. 

У ресторані було темно, за столиком у кінці зали сиділо трійко дівчат і літня пані. Сусідній столик зайняв моряк. Він просто сидів — нічого не їв і не пив. Позаду нього за столиком щось писав юнак у блакитному костюмі. Його напомаджене волосся блистіло, а сам він був вишукано вбраний і виглядав дуже охайно. 

Світло падало через прочинені двері й вітрини, де були викладені овочі, фрукти, біфштекси та