Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

У залі були ще одні двері, які вели на кухню. Їх затуляла занавіска. Дівчина, яка прийняла наше замовлення, винесла з кухні спагеті. Поставила на стіл, принесла пляшку червоного вина і сіла за наш столик. 

— Бачиш, — сказав я Ґаєві, — от і маєш — «перекусити щось просте». 

— Е ні, не просте. Тут усе складне. 

— Що ви сказали? — запитала дівчина. — Ви німці? 

— З півдня Німеччини, — відповів я. — Там живуть лагідні, милі люди. 

— Не розумію, — сказала вона. 

— Як у них тут заведено? — запитав Ґай. — Вона має обіймати мене за шию, а я мушу спокійно сидіти? 

— Ну звісно, — відповів я. — Муссоліні заборонив борделі. Тепер це ресторан. 

Дівчина мала на собі халатик. Вона нахилилась над столиком, поклала руки собі на груди й усміхнулась. З одного боку її усмішка була привабливіша, ніж з іншого, і вона обернулась до нас тим боком. Привабливості цій стороні її обличчя додавало й те, що на другому боці її носа чомусь утворилася вм’ятина, наче на теплому воску. Проте її ніс був геть не схожий на теплий віск. Холодний і твердий, тільки з ум’ятиною. 

— Я тобі подобаюсь? — запитала вона Ґая. 

— Він тебе просто обожнює, — відповів я.  — От тільки італійською не балакає. 

— Ich spreche Deutsch,[35] — сказала дівчина й погладила Ґая по голові. 

— Говори з дамою рідною мовою, Ґаю. 

— Звідки ви? — запитала дама. 

— З Потсдама. 

— І залишитесь тут на трохи? 

— У цій чудесній Спеції? — запитав я. 

— Скажи їй, що ми мусимо їхати, — мовив Ґай. — Скажи, що ми дуже хворі і бідні. 

— Мій приятель — жінконенависник, — сказав я, — старий німець-женоненависник. 

— Скажи йому, що я його кохаю. 

Я сказав. 

— Ліпше заткнися і забери нас обох звідси, — буркнув Ґай. 

Дівчина обійняла його за шию другою рукою. 

— Скажи йому, що він мій, — мовила вона. 

Я сказав. 

— Ти забереш нас звідси нарешті? 

— Ви сваритесь, — сказала дівчина. — Значить, не любите один одного. 

— Ми німці, — гордо промовив я, — старі німці з Півдня. 

— Скажи йому, що він красунчик, — мовила дівчина. 

Ґаєві тридцять вісім, і він пишається тим, що у Франції його приймають за комівояжера. 

— Ти красунчик, — сказав я. 

— Хто так сказав? — запитав Ґай. — Ти чи вона? 

— Вона. Я просто твій перекладач. Хіба ти не для того взяв мене з собою? 

— Добре, що вона, — відповів Ґай. — А то мені не хочеться ще й тебе тут лишати. 

— Чому? Спеція гарна місцина. 

— Спеція, — повторила дівчина. — Ви говорите про Спецію. 

— Гарна місцина, — сказав я. 

— Моя країна, — мовила вона. — Спеція — це мій дім, а Італія — моя країна. 

— Вона каже, що Італія — то її рідна країна. 

— Скажи їй, що воно й видно, — попросив Ґай. 

— Що у вас є на десерт? — запитав я. 

— Фрукти, — відповіла дівчина. — Банани. 

— Хай будуть банани, — сказав Ґай. — Вони хоча б зі шкіркою. 

— Ага, він любить банани, — мовила дівчина. 

Вона обійняла Ґая. 

— Що вона сказала? — запитав він, відвертаючись від неї. 

— Вона рада, що ти любиш банани. 

— Скажи їй, що я не люблю бананів. 

— Синьйор не любить бананів. 

— Он як, — засмучено відповіла дівчина, — то він не любить бананів. 

— Скажи їй, що я люблю приймати щоранку холодну ванну, — мовив Ґай. 

— Синьйор любить щоранку приймати холодну ванну. 

— Не розумію, — відповіла дівчина. 

«Моряк»[36] по сусідству не ворушився. Ніхто не звертав на нього жодної уваги. 

— Принесіть нам рахунок, — сказав я. 

— Е ні. Ще не йдіть. 

— Агов, — гукнув охайний молодик з-за столика, за яким він щось писав, — дай їм спокій. Ті двоє нічого не варті. 

Дівчина взяла мене за руку. 

— Ти теж ідеш? Може, попросиш його не йти? 

— Нам треба йти, — відповів я. — Ми мусимо добратися до вечора до Пізи, а то й, якщо вийде, до Флоренції. Там уночі й розважимося. Зараз на вулиці день. А за дня треба їхати. 

— Але ж приємно і трохи перепочити. 

— За світла треба їхати. 

— Агов, — гукнув чепурун. — Досить теревенити з тими двома. Вони нічого не варті, кажу тобі, я знаю, що говорю. 

— Принесіть нам рахунок, — попросив я. 

Вона забрала в літньої пані рахунок, принесла й повернулась за її столик. З кухні вийшла ще одна дівчина. Пройшла через залу й зупинилась у дверях. 

— Дай собі спокій з тими двома, — втомлено мовив чепурун. — Іди ліпше пообідай. Вони нічого не варті. 

Ми оплатили рахунок і підвелися. Троє дівчат, літня пані й чепурун разом сіли за стіл. «Моряк» сидів, обхопивши голову руками. За весь час, що ми обідали, ніхто не промовив до нього ні слова. Дівчина принесла нам решту, яку відрахувала літня пані, й повернулась до свого місця за столом. Ми залишили на столику чайові і вийшли. Коли ми сідали в автівку, з ресторану вийшла дівчина і стала на порозі. Ми завели двигуна, і я помахав їй рукою. Вона не помахала у відповідь, а лиш стояла і дивилася нам услід. 

Після дощу 

Коли ми проїжджали через передмістя Генуї, дощ лив мов з відра; хоч ми й повільно тяглися за трамваями і вантажівками, болото хлюпало з-під коліс на хідники, і люди, помітивши нас, квапливо ховалися у брамах. 

У Сан П’єр д’Арена, промисловому передмісті Генуї, є широка вулиця з двома трамвайними коліями, і ми їхали поміж ними, щоб не обляпувати болотом людей, які поверталися з роботи додому. По ліву руку простягалося Середземне море. На берег накочувалися великі хвилі, а вітер жбурляв у вікно автомобіля морські бризки. Русло ріки, яке ми проминули дорогою до Італії, раніше було широке, кам’янисте і сухе, а тепер по вінця повнилося бурхливою брунатною водою. Брунатна вода знебарвлювала море, і коли хвилі, розбиваючись, розходились; жовтувату воду пронизувало світло, і пінисті гребені, підхоплені вітром, летіли аж на дорогу. 

Великий автомобіль швидко промчав повз нас, здійнявши пелену каламутної води, що ринула на наше вітрове скло й радіатор. «Двірники» заметушились туди-сюди, залишаючи на склі водяну плівку. Ми зупинилися на обід у «Сестрі». Всередині не опалювалось, ми сиділи в капелюхах і куртках. Через вікно було видно нашу автівку. Вкрита грязюкою, вона стояла за якимись човнами, що їх повитягували з води. У ресторані від подиху зависали хмарки в повітрі. 

Pasta asciutta була смачна; вино тхнуло галуном, і ми розбавили його водою. Опісля кельнер приніс біфштекси зі смаженою картоплею. У другому кінці ресторану сиділи чоловік з жінкою. Він — середнього віку, вона — молода, вбрана в чорне. За обідом у холодному вологому повітрі раз у раз виснули хмарки від її подиху. Чоловік дивився на них і хитав головою. Вони їли мовчки, чоловік тримав її за руку під столом. Вона була гарненька, і — як і він — здавалась дуже сумною. Коло них стояла валіза. 

Ми мали газети, і я уголос читав Ґаю репортаж про битву за Шанхай. Після обіду він пішов із кельнером шукати місце, якого не виявилося у ресторані,