Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін важко зітхає, ніби намагається зібрати всю свою силу, щоб не жбурнути в мене щось важке.

— Ви знаєте, що саме цікаве? — її голос несподівано стає тихим, але зловісним. — Ви, Феліксе, завжди думаєте, що можеш контролювати все навколо. Що світ обертається довкола ваших планів і проєктів. Але є одна річ, яку ви не зможете контролювати.

— І що ж це? 

— Мене, — каже вона, і я помічаю, як її очі палають рішучістю. — Ви не зможете керувати мною, як своїми документами на реконструкцію.

— Хто казав, що я хочу вами керувати? — відповідаю я, підіймаючи одну брову. — Я просто намагаюся допомогти.

— Допомогти? — сміється вона коротким нервовим сміхом. — Ви просто шукаєш спосіб зробити мене божевільною! 

— Божевільною? Ви вже на півдорозі, — кажу я і ледь помітно підморгую.

Вона робить різкий вдих, і я чую, як її телефон на столі подає сигнал, але вона його ігнорує. Напруга зростає, і я ледве стримуюсь, щоб не розсміятися. Хлопець же, нарешті, здається, вирішує, що його тут бути не повинно.

— Ясмін, може, я піду? — бурмоче він, підіймаючись із-за столу.

Молодчинко, провалюй.

— Ні, не треба, — поспішає дівчина, але я вже бачу, що хлопця не повернеш. Він кидає ще один короткий погляд у мій бік, киваючи.

— Е-е-е, приємно було познайомитися, — каже він мені, і я киваю, стримуючи усмішку.

— Взаємно, — відповідаю так, ніби справді жалкую, що він йде.

Як тільки він виходить, Ясмін кидає на мене такий погляд, що я впевнений: якби погляди могли вбивати, я вже лежав би шість футів під землею.

— Феліксе, — з притиском промовляє вона, нахиляючись трохи ближче. — Ви це серйозно?

— Абсолютно, — відповідаю я спокійно. — Знаєте, Ясмін, якби ви хотіли уникнути подібних ситуацій, могла б просто поговорити зі мною про свої плани. Я ж тут допомагаю.

— Ви допомагаєте? — Ясмін аж хмикнула від обурення. — Заважаєте, а не допомагаєте!

Я знизую плечима, наче це мене зовсім не хвилює.

— Це теж форма допомоги, — кажу я, підводячись зі стільця. — Але добре, що я зміг нагадати вам про пекарню. Адже вона точно важливіша за такі… посиденьки.

Її обличчя червоніє від люті, але я вирішую не продовжувати. Замість цього, киваючи на прощання, я направляюсь до виходу. Щойно виходжу з ресторану, відчуваю, як настрій значно покращився.

Так, це було весело.

Справді, ця маленька сцена принесла мені більше розваги, ніж будь-які плани, які я щойно обговорював із партнерами. Але щойно дістав телефон, як він затремтів у руці. Номер, що висвітлився на екрані, змусив мене зупинитися посеред вулиці.

Бабуся.

Моя щелепа знову стиснулася. Я натискаю на екран, щоб прийняти дзвінок, і одразу ж чується її сухий, але точний голос.

— Феліксе, нарешті ти взяв слухавку. Чи ти вже зовсім забув про мене?

Її голос завжди мав цю специфічну властивість — різати повітря, наче лезо. Кожне слово звучить як докір, навіть коли вона, здавалося б, говорить щось буденне.

— Добрий день, — відповідаю я так само сухо. — Ви щось хотіли?

Відчуваю, як у мені наростає напруження. Ми ніколи не спілкувалися тепло. Вона завжди тримала дистанцію, ніби я був не її онуком, а якимсь партнером по бізнесу, який постійно щось робив не так.

— Хіба що привід має бути обов'язковим? — відповідає вона, і я майже можу уявити, як вона підіймає одну брову, вважаючи моє питання неввічливим. — Але так, у мене є питання. Що ти робиш із нашими сімейними справами?

О, зрозуміло. Це про гроші чи справу. Завжди одна і та ж пісня. Я глибоко вдихаю, намагаючись тримати себе в руках. Звичайно, в її очах я завжди був недостатньо хорошим. Недостатньо відданим родинним інтересам.

— Все йде за планом, — відповідаю я, намагаючись не видати роздратування в голосі.

— Не забувай, що цей проєкт — це не лише твоє "хобі". Це наша спадщина. Не роби помилок.

— Я прекрасно усвідомлюю, що роблю, — відповідаю я, відчуваючи, як мої пальці стискаються на телефоні.

— Сподіваюся, — сухо відрізала вона. — А тепер про головне. Коли ти приїдеш обговорити угоду? Мені треба, щоб ти зробив це особисто.

Я стискаю губи.

— Я перегляну свій графік, — відповідаю рівним тоном. — І повідомлю.

— Графік, — повторює вона, знову підкреслюючи слово так, ніби це звучало смішно. — Феліксе, не зволікай. Не будь схожим на свого батька, сам знаєш чим це закінчилося. Я очікую відповідальності.

Мовчу, намагаючись не вступати в суперечку. Але кожен її дзвінок нагадує мені, що я для неї — лише інструмент.

— Я зроблю все, що треба, — кажу я з максимальною ввічливістю.

— Сподіваюся, ти не підведеш, — відповідає вона, а потім додає з легким тоном, який я чую дуже рідко: — На все добре, Феліксе.

— До побачення, — відповідаю я, закінчуючи дзвінок.

Завжди знайдеться хтось, кому ти ніколи не будеш достатньо хорошим, навіть якщо ти досконалий.