Читати книгу - "Не вибачу, Уляна Пас"

- Що сталося? - витріщився на мене Даня, коли розмова з мамою закінчилася. 

- Відвези мене до гуртожитку. Там батьки чекають. - відповіла, стараючись не показувати хлопцеві наскільки мені зараз страшно.  

- Батьки? - висунулася з заднього сидіння Єва. - Вони дізналися, що ти не живеш в гуртожитку? 

- Схоже на те. - зітхнула і опустила погляд на свої зціплені руки. - Вони у мене трохи старомодні. До останнього не хотіли відпускати в самостійне життя. Навіть не знаю, як приймуть те, що я живу на квартирі. 

- Давай я з ними говорити буду! - заявила Єва. - Поясню, що все нормально. 

- Не ображайся, люба, але їм вистарчить поглянути на твою зачіску щоб зробити свої висновки. - ледь помітно усміхнулася і перевела подих.  

Відвернувшись до вікна я думала над тим, що ж буде далі. Несподівано відчула на своїй руці теплий дотик і здивовано витріщилася на Даню. Однією рукою він керував машиною, а іншою обнімав мою. Його тепла усмішка трішки мене зігріла, але не на довго. Чим ближче ми наближалися до гуртожитку, тим страшніше мені було.  

Батько завжди говорив,  що потрібно бути вихованою і спокійною. Не влазити в неприємності і триматися подалі від хлопців. Коли я дізналася, що поступили в цей університет вдома мене чекав справжній скандал. Якщо мама хоч трохи за мене раділа, то тато заявив, що нікуди я не поїду.  

Довелося слізно йому обіцяти, що я буду тільки навчатися, а хлопців обходитиму десятою дорогою. Як же тепер я буду викручуватися з цієї ситуації? Уявлення не маю.. 

- Можеш зупинити машину ось тут? - повернулася до Дані, що зосереджено слідкував за дорогою.  

- Чому? - здивувався хлопець.   - До гуртожитку ми ще не доїхали. 

- Я знаю, просто... - перевела подих. - Не хочу щоб батьки бачили з ким і на чому я приїхала.  

- Добре. - кивнув хлопець. - Давай ми тебе тут почекаємо. Так усім буде спокійніше.  

- Не думаю, що варто мене чекати. - відповіла. - Я наберу тебе сьогодні ввечері. Не хвилюйся.  

Я бачила, що Даня з Євою не сильно зраділи моїм словам, але на щастя сперечатися не стали. Я ж вийшла з машини і швидко попрямувала до гуртожитку. Батьків побачила ще здалеку. Вони стояли біля входу і схоже сварилися.  Тато розлючено розмахував руками щось викрикуючи, а мама кричала у відповідь.  

Коли ж вони побачили моє наближення, не стали чекати, а самі відправилися на зустріч. Я бачила як шалено горіли очі в батька і як розчаровано дивилася на мене мама. 

- Може поясниш, що відбувається? - люто оглянув мене тато. - Чому комендант сказала, що ти виселилася з гуртожитку? 

- Я справді переїхала на квартиру до своєї одногрупниці. Якщо хочете... 

- Ти здуріла?! - так голосно закричав тато, що на нас почали оглядати люди, що проходили поряд. - Як ти могла переїхати навіть нас не запитавши? Чим ти платиш за житло? 

- Я готую їжу і прибираю. Моя подруга дуже хороша. – мені хотілося вірити, що батьки не бачили наскільки страшно мені було в той момент. - Давайте я покажу вам,  де зараз живу. 

- Ти чула її? - ніяк не міг заспокоїтись тато і тепер звернувся до мами. - Твоя доця почала робити те, чого ми так боялися. Не здивуюся, якщо ця подруга виявиться хлопцем!  

- Тату, я справді з одногрупницею живу! - ображено закричала. - Про яких хлопців ти говориш? Я тут щоб навчатись!  

- Оля, ти мала повідомити нам про такі зміни. - спробувала трохи спокійніше поговорити зі мною мама. - Ми просто хвилюємось і... 

- Та що ти їй пояснюєш! - знову розійшовся тато. - Я одразу говорив, що не варто відправляти її в інше місто! Не здивуюся, якщо найближчим часом твоя донечка принесе нам ще одного спиногриза! От тоді і буде нам весело! 

- Тату... - це вже був явний перебір і у мене забракло слів щоб хоч якось пояснити свою позицію. То от ким я була в очах власного батька.. 

- У нас поїзд через годину. Їдь до своє подруги і збирай речі. Документи іншим разом заберемо! - тато ще щось говорив, а я не могла повірити власним вухам. Дивилася на нього повними жаху очима і розуміла, що це далеко не жарт.  

- Я не покину навчання! - нарешті здатність говорити повернулася і я зрозуміла, що буду боротися до кінця. - Повертайтеся додому без мене! 

- Що?!  - від такої заяви очі тата налилися кров’ю, а руки стиснулися в кулаки. Я була впевнена - якби ми не стояли посеред вулиці, де ходили люди, він би мене вдарив. - Вирішила випробувати моє терпіння? 

- Оля, давай ми краще додому поїдемо. - втрутилася мама, але доволі не впевнено. - Поговоримо спокійно і усе вирішимо.    

- Не має що вирішувати, я не поїду додому. - впевнено заявила. - Можете думати про мене що завгодно, та я залишаюся тут! 

- Чудово! Тоді і додому можеш не повертатися! -    закричав тато. - Ні копійки від нас більше не отримаєш! От тоді подивимось наскільки тебе вистарчить!  

- Що? - от тепер я була шокована. Почути таке від рідного батька точно не чекала. - Як ти можеш таке говорити? 

- Поїхали звідси! - кинув матері, що ковтала сльози і їй не залишалося нічого іншого, як йти за ним.  

Я розгублено дивилася їм вслід і ніяк не могла зрозуміти, що ж зробила не так. Чомусь для батька я завжди була поганою дочкою, але сьогодні він перевершив сам себе. Просто взяв  і одним махом викреслив мене зі свого життя. І головне, було б за що, а так... 

На вулиці посилився вітер і ось - ось збирався випасти дощ. Темні хмари нависли над головою і мені здалося, що зараз така сама атмосфера і в моїй душі. Тоненька куртка зовсім не гріла і схоже ходити в ній мені доведеться ще довго. 

До будинку Єви я прийшла абсолютно виснажена і мокра. Дощ все ж таки застав мене на півдорозі. Хотілося якнайшвидше опинитися в квартирі і прийняти душ. Можливо гаряча вода допоможе мені змити усю напругу сьогоднішнього дня, хоча, можливо це просто не реально. В голові все ще крутилися слова тата і серце стискалося від болю.