Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Надалі А. І. Єременко, призначений командуючим Південно-Східним фронтом (з вересня 1942 року перейменований в Сталінградський), вніс значний внесок до організації оборони Сталінграда. У листопаді 1942 року частини під командуванням А. І. Єременка прорвали оборонні рубежі німців на південь від Сталінграда і з’єдналися з військами генерала М. Ф. Ватутіна. Це дозволило замкнути кільце оточення навколо 6-ї німецької армії генерала Паулюса. Сталінградська битва і розгром німецького угруповання стали переломним моментом у війні і дозволили СРСР змінити її хід у свою користь.

З квітня 1943 року А. І. Єременко командував Калінінським, далі – 1-м Прибалтійським фронтом. Потім він знову був переведений на південний напрямок. Під його командуванням окрема Приморська армія ударом з Керченського плацдарму з’єдналася з військами 4-го Українського фронту, звільнивши таким чином Крим від загарбників. Перейшовши на посаду командувача 2-м Прибалтійським фронтом, Єременко очолив наступальну Режицько-Двінську операцію, в ході якої радянські війська завдали могутнього удару на білоруському напрямку. За цю операцію А. І. Єременку присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Закінчував війну Андрій Іванович на посаді командуючого 4-го Прибалтійського фронту (з березня 1945 року). Під його керівництвом була проведена Моравсько-Остравська операція, в ході якої були звільнені Словаччина і східні райони Чехії.

Після війни Андрій Іванович керував Прикарпатським (1945—1946), Західно-Сибірським (1946—1953) і Північно-Кавказьким (1953—1958) військовими округами. 11 березня 1955 року А. І. Єременку присвоїли звання маршала Радянського Союзу. З 1958 року він – генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Помер А. І. Єременко 19 листопада 1970 року в Москві.

Чорновіл В’ячеслав максимович

(1937—1999)

Лідер правозахисного руху, журналіст, політичний і державний діяч, один із засновників Народного руху України

В’ячеслав Чорновіл народився 24 січня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області в скромній родині вчителів української мови і літератури. Незважаючи на тяготи післявоєнного часу, голод, В’ячеслав добре вчився і в 1955 році закінчив школу із золотою медаллю. Своєю майбутньою професією він вибрав журналістику.

Вже під час навчання в Київському університеті ім. Т. Шевченка у Чорновола сформувалися «антиімперські та антикомуністичні переконання». Восени 1967 року В’ячеслав Чорновіл був уперше заарештований за звинуваченням у «розповсюдженні брехливих вигадок, які ганьблять державний і суспільний лад», і засуджений до 3 років позбавлення волі. Після звільнення В’ячеслав зразу відчув всю «красу» статусу колишнього ув’язненого. Чорновіл не боявся важкої роботи: був землекопом в археологічній експедиції, спостерігачем на метеорологічній станції в Закарпатті і навіть вагарем на Західній залізниці у Львові.

Паралельно В’ячеслав Максимович разом з Михайлом Косівом і Ярославом Кендзьором нелегально видавав журнал «Український вісник», який, як стверджують дослідники, став найпомітнішим явищем політичної боротьби в Україні того часу.

Державні органи нагляду не дрімали, і в 1972 році вже відомий у світі правозахисник був знов арештований. Тепер звинувачення звучало набагато серйозніше: «антирадянська пропаганда і агітація», що вважалося найнебезпечнішим державним злочином. І покарання за нього було відповідним: 6 років ув’язнення і 3 роки заслання. Під час заслання в Якутії Чорновіл був прийнятий в міжнародний Пен-клуб, а в 1979 році став членом Української Ґельсінкської групи.

Тільки через 15 років після засудження В’ячеславу Максимовичу вдалося повернутися в Україну. Вітер змін робив свою справу. В кінці 1980-х стало можливим створення першої опозиційної організації партійного типу – Народного руху України. Тепер у В’ячеслава Максимовича з’явився шанс проявити себе не тільки як громадський діяч, але і як політик. У 1990 році він став депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Початковий етап роботи ознаменувався ухваленням декількох гучних політичних рішень. Але незабаром ейфорія перших місяців перебування на посту пройшла, і йому довелося впритул зайнятися економічними питаннями. Тут і виявилася відсутність досвіду і практичних навиків господарювання. Не чекаючи «оргвисновків», В’ячеслав Максимович вирішив піти сам.

Цей невдалий досвід «ходіння у владу» показав, що В’ячеслав Максимович був швидше теоретиком, аніж практиком. Це довели і президентські вибори 1991 року. Чорновіл був кандидатом від Руху і зайняв лише друге місце, оскільки деякі лідери Народного руху підтримали інших кандидатів.

Незважаючи на програні вибори, популярність В’ячеслава Максимовича і рейтинг національного руху не зменшувалися. У 1992 році він очолив Народний рух і був одним з ініціаторів переходу партії в опозицію до існуючої влади.

Для збереження опозиційної фракції в парламенті В’ячеславу Чорноволу доводилося домовлятися з соціалістами і партіями влади. І так трапилося, що навіть яскрава харизма лідера, якою, поза сумнівом, був наділений Чорновіл, не врятувала Народний рух від розколу. Самоусунення з політичної арени популярного національно-демократичного руху було на руку владі. Тому спроби В’ячеслава Максимовича вивести партію з кризи викликали в правлячих кругах тільки роздратування.

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл повертався зі службової поїздки до Кіровограда, де усував конфлікт у місцевому партійному осередку. Вже на під’їзді до Києва його «тойота» зіткнулася з навантаженим КАМАЗом. В’ячеслав Максимович і водій загинули на місці.

Міністр внутрішніх справ уже наступного дня після трагедії визнав те, що трапилася звичайна автокатастрофа, хоча проведені незалежні розслідування примушують засумніватися в цьому. Для самого ж В’ячеслава Максимовича було б великою нагородою знати, що і після його смерті справа останніх років його життя живе, але, на жаль, це не так. Після загибелі Чорновола Народний рух України прийшов до занепаду. Іншого такого лідера в партії не було і не буде. Адже В’ячеслав Чорновіл не просто жив, він марив Україною, умів запалювати серця і вести в бій. Він сам утілював Україну і віру в її щасливу долю.

Діячі науки і техніки, бізнесмени

Патон Євген Оскарович

(1870—1953)

Видатний учений в області мостобудування і електрозварювання, засновник Інституту електрозварювання АН України

Патон Борис Євгенович

(народився у 1918 р.)