Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

І тут — спів.

Спершу ми подумали, що це вітер. Але вітер не співає, та ще й жіночим голосом, бо в цьому співі відчувався мотив і текст. Хоча, зізнаюся, в моєму житті був один вітер, що стогнав досить жалісно, але це була інша історія і, здається, інший Світ.

— Ти це чув? — Даневір розвернувся до мене, обережно, наче звук міг злякатися і втекти назад у хвилі.

— Чув, — відповів я і підвівся, озираючись навколо. — Це… е-е… нормально тут? У вас, я маю на увазі?

— Якщо ти маєш на увазі спів з води — то ні. Хіба що... — він замислився. — Русалки?

— Русалки? — я пирхнув. — Ну так, звичайно. Наступним буде Нептун, а за ним, мабуть, синій кит з сопілкою.

— Ти ж сам казав, що у вашому світі теж не всі вірять у те, що бачать. Я теж не вірив у існування Нав’ї. Але ми чуємо це.

— Це правда. Але й ті, хто вірить, зазвичай перевіряють джерело.

Спів тим часом не припинявся. Голос був не просто гарним. Він був... наче зсередини. Наче хтось співав прямо в твоїй голові, але лагідно. Без претензій. З покликом.

— Як гадаєш, вона нас бачить? — запитав Даневір. — Чи просто виконує репертуар?

— Якщо вона нас бачить, я сподіваюся, що ми добре виглядаємо при місячному світлі. — Я поправив волосся, попри те що воно все одно стояло дибки.

— У вас у світі часто буває так, що голос тебе кудись кличе?

— Ну... зазвичай це або шеф, або совість. Обидва вимагають неможливого.

Ми помовчали. Звуки не стихали, навпаки — ставали ближчими. Я зловив себе на тому, що стою і трохи тягнуся вперед, мов закопчений флюгер, що чутливий до див.

— Може, не варто йти на цей звук? — Даневір нарешті озвучив те, що я обережно оминав думкою.

— Може. Але коли ще тобі заспіває русалка?

— Тобі часто таке трапляється?

— Не скажу, що кожен день. Але, знаєш, щось мені підказує — якщо ми не підемо, то потім пошкодуємо. А якщо підемо — пошкодуємо ще більше. Тож вибір, як завжди, очевидний.

Даневір зітхнув, піднявся, обтрусив пісок з колін.

— Пішли. Якщо ми зникнемо, скажи тим морським чаклунам, щоб не забирали мій мозок.

— А мені? — я обурився.

— Ну, тебе вони, може, й залишать. Ти ж "людина зі світу без магії" — вас, мабуть, рідкіснішими вважають за русалок.

І ми рушили до моря — на звук, що кликав, як давній спогад. Тільки не свій. Чийсь інший. Але дуже знайомий.

Ми йшли уздовж лінії прибою, обережно, наче зважували кожен крок. Спів ставав усе голоснішим. І не просто голоснішим — об’ємнішим. Він обгортав, наче ковдра з води і світла. Ноги ставали м’якими, як варені макарони, думки — ще м’якшими.

— Саймоне, не дуже відставай, — озвався Даневір.

— Я не відстаю, — відповів я, хоча вже йшов зовсім не туди, куди йшов він.

Він зупинився. Озирнувся. І побачив, що я… пішов у воду. Навпростець. Увесь такий впевнений, безглуздий і захоплений, мов кіт, що намагається обійняти промінь сонця.

— Саймоне! — голос Даневіра прорізав темряву.

— Вона... — сказав я, і сам здивувався, наскільки це було логічно в моїй голові. — Вона мене кличе.

— Вона тебе топить, — відповів Даневір і рвонув за мною.

Я вже зайшов по пояс. Вода була теплою, як дитяча ванна, і навіть солоний присмак здавався приємним. Я усміхався — сам до себе, сам не знаю чому. У вухах дзвеніло, а попереду... силует. Щось жіноче, світле, з хвостом. Або без хвоста. Або хвіст — це просто відблиск. Я йшов до неї, а вона — наче наближалася сама. Все логічно. Все гармонійно. Все...

БАХ!

Це був не грім, а щось значно реальніше — долоня Даневіра вдарила мене по щоці так, що я мало не виплюнув ілюзії разом із зубами.

— Очнись! — кричав він. — Вона тебе з’їсть!

— Але ж...

— Ніяких “але”! Це не пісня. Це пастка! Русалок не слухають — їм чинять опір! Або тікають. Або гинуть.

Я стояв у воді, кашляв і намагався зібрати в купу залишки волі. Силует вже зник. Спів теж.

— Мені здавалося... — прошепотів я. — Що це було... щось справжнє...

— В тому й проблема. Що воно здавалося. Уся їхня магія на цьому й тримається. Я так думаю.

Ми повернулись на берег. Я присів і довго мовчав, витираючи холодну воду з очей і сором з душі.

— Можеш іще раз вдарити, якщо треба, — буркнув я.

— Та ні. — Даневір опустився поруч. — Якщо що, наступного разу просто прив’яжу тебе до дерева.

— Тут же немає дерев...

— Тим гірше для тебе.

Ми ще довго мовчали, вдивляючись у темну воду. І раптом, зовсім тихо, наче здалеку, знову долинув спів. Але ми більше не рушили з місця. Бо знали: як тільки зробиш крок — ти вже не ти. І немає гарантії, що тебе хтось витягне з того голосу назад.

— Думаєш, вона повернеться? — спитав я, поки намагався вичавити своє лахміття. Хоча сенсу було небагато — воно була настільки мокре, що, здавалось, просякло всією водою океану.

Даневір обережно загріб пісок ногою, створюючи щось на зразок окопу. Хоча ми обидва знали — від співу за пісочним валом не врятуєшся.

— Повернеться, — відповів він спокійно, як людина, яка вже погодилась з неминучим. — Вона тепер знає, що нас двоє. А значить, захоче зробити нас… ну, хоча б одного. Може її спів не діє одразу на двох?

— Цікавий підхід до романтики.

— У неї не романтика. У неї голод. Або інстинкт. Або просто злість.

Я витер обличчя й сів ближче до нього. Вдягнув те що залишилось від моєї сорочки.

— А є хоч якісь способи протистояти цьому… навію?

— Є. — Даневір зачерпнув жменю піску й повільно просіяв його між пальцями. — Глухий камінь. М’який віск у вуха. Старі обереги з полину і заліза. Але в нас цього всього немає. Ми ж туристи. Експромтом.

— Іноді я думаю, що нам не завадив би місцевий супермаркет із відділом “Антинавії”. Зі знижками по п’ятницях.

— У вас там, у світі технологій, теж, певно, не продаються антирусалочні засоби, — сухо відповів він.