Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

— На жаль, ні. Але є навушники з шумозаглушенням. Дорогі, правда, і не працюють під водою.

— Тобто, — підсумував Даневір, — залишаються наші вуха і твоя сила волі. А ще — розмова. І багаття, якщо щось загориться. Хоча пісок не дуже сприяє вогняному ентузіазму.

Я кивнув. Вуха були, сила волі — так собі. Але розмова — це ми можемо.

— Думав колись, — сказав я після паузи, — що з двох варіантів “померти від русалки” чи “вижити на пустельному острові” я оберу перше. А тепер, коли варіант перший виглядає реальнішим, чомусь страшно. – трохи подумавши додав – в нас теж вистачає міфів про русалок, але насправді то все вигадка. Не думав, що колись таке може статися в реальності, тому мені трохи лячно.

— Це добре. Страх — непоганий учитель, якщо не дозволити йому стати командиром.

— А ти не боїшся?

Даневір подивився на воду, що повільно відступала, ніби теж готувалась до чогось.

— Боюсь. Просто не дозволяю собі звикнути до цього почуття. Бо як звикнеш — усе. Тоді можна й самому заспівати з нею в унісон.

— А до ранку ми витримаємо?

Він знизав плечима:

— Це залежить не від неї. Від нас. Головне — не слухати. І не думати, що вона красива. І що все це сон. І що нічого поганого не станеться.

— Коротше, не бути собою.

— Саме так.

Над водою знову нависла тиша. Тиша, що передувала новій хвилі пісні.

Я глибоко вдихнув.

— Даневіре?

— Що?

— Наступного разу — бий сильніше.

Ми сиділи мовчки. Даневір продовжував загрібати ногою пісок, наче реально зібрався побудувати окоп чи фортецю, я ж роздивлявся зорі — і намагався не слухати, не згадувати, не думати.

Але думка вперто крутилась, як муха в банці з компотом.

— Слухай, — раптом сказав я, — а якщо... проти співу боротися іншим співом?

Даневір підняв брову. Це було небезпечно. Він умів піднімати брову так, що здавалося — зараз буде лекція. Але він промовчав.

— Ну, серйозно, — продовжив я, відчувши підтримку власній маячні десь глибоко всередині. — У вашому світі магія ж працює на резонансах, вібраціях, так? А якщо ми знайдемо інший звук — гармонічний, контрапункт, ну… якийсь антимелодійний… шум?

— Антимелодійний шум? — перепитав він повільно. — Ти пропонуєш закричати?

— Не зовсім. Хоча, якщо на те пішло, можливо й це допоможе. Але я маю на увазі — заспівати. Щось своє. Інше. Контр-русалочне. Щоб зламати структуру її пісні.

— Ти пропонуєш дуель пісень? — уточнив Даневір і серйозно подумав. — Це... цікаво. В давнину про таке говорили. Що нав’ї бояться хорового співу. Людського. Щирого. Особливо, якщо він не про смерть і кохання, а про кашу й дощ.

— У мене є пара таких пісень, — сказав я. — Можу навіть заспівати про свого кота. У нього був власний гімн.

— Твій кіт мав гімн?

— Авжеж. Його звали Куня, і він заслужив на повну музичну епопею.

— Це може спрацювати, — задумливо мовив Даневір. — Якщо ти заспіваєш із серця, з емоцією. Магія не терпить фальші. А нав’я не терпить конкуренції. Вони звикли, що їхній голос — єдиний у світі.

Я глянув на нього і обережно всміхнувся.

— Тобто, якщо ми влаштуємо концерт — у нас є шанс?

— Якщо співатимеш ти — у нас буде не просто шанс. У неї може луснути барабанна перетинка.

Я хмикнув.

— Добре. Якщо помирати, то хоча б з піснею на вустах. А краще — з хором. Ти підспіваєш?

— Якщо спів буде не надто жахливий — спробую.

Ми подивились один на одного. Двоє змучених, злегка знервованих людей на безлюдному острові, готувались до вокального батлу з істотою, яка могла співом розбити душу. І чомусь я відчув, що шанс є.

— Треба тільки обрати репертуар, — сказав я. — Може ти щось згадаєш, ну щось таке, ну не знаю… А от може якусь пісню яку ти чув тоді на балу… 

— Ні, — похитав головою Даневір. — Щось давнє треба. Або земне. Первісне. Те, чого вона не знає. І тоді на балу не було пісень, тільки музика.

Я задумався.

— Ну… “Червона рута” підійде?

Даневір усміхнувся.

— Ідеально. А що це? – спитав він і подивився на мене як на пацієнта психіатричної лікарні.

— Я щось подумав… — почав я, бо спів русалки ще лунав десь глибоко в підсвідомості, мов далеке ехо.

— Це вже небезпечно, — зітхнув Даневір, але я проігнорував.

— Колись я поїхав до санаторію.

— Санаторію?

— Так, це… ну, місце, куди відправляють людей оздоровлюватися. Там їдять п'ять разів на день, роблять якісь дивні процедури — типу пити мінералку, дихати смерековими ароматами, обгортатися грязюкою... І щовечора — танці.

— Танці після грязюки? Цивілізація!

— Та ще яка. І що найцікавіше, незалежно від того, скільки людям років — чи п’ятнадцять, чи сімдесят — на тих танцях завжди лунає одна й та сама музика. Вічна. Невмируща. “Червона Рута” і “Ой, смереко”. В різних версіях, на різних інструментах, різними не дуже вправними музикантами. Але завжди одна і та ж нав’язлива класика.

— Тобто, ти хочеш заспівати "Ой, смереко" нав’ї?

— Ні-ні. — Я всміхнувся. — Це не спрацює. Навпаки — ще й почне підспівувати.

— Тоді до чого тут це?

— А до того, що я нарешті пригадав, що я теж музикант. В нас був гурт, ми грали Symphonic Death Metal.

— Це… щось страшне?

— Дуже. Особливо для істоти, яка звикла співати солодко, тягуче, голосами неземної краси. А ми грали — з важкими гітарами, ударними як бойові молоти, з хрипами, що змушують внутрішні органи вібрувати. Але з оркестровими партіями, хором, епічністю.

— І ти думаєш, якщо нав’я почує це...

— Вона або втече, або вибухне.

— Але в тебе немає інструментів. І оркестру. І гурту. — Даневір був надто логічний, як для цього моменту.

— Так. Але є голова. І спогади. Я можу згадати той звук. Я можу його уявити, крок за кроком, партію за партією. Можливо… якщо зосередитися… я зможу “відтворити” його ментально. Можливо, моя пам’ять і мозок — це наш єдиний підсилювач.