Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

З огляду на приклад Філіппін, де в 1620 р. налічувалося близько двох мільйонів католиків, можна зазначити, що однією з найважливіших ознак присутності європейців на Сході було місіонерство. Із самого початку воно було невідривно пов’язане з дослідницькою і торговельною діяльністю португальців, однак йому судилося не просто пережити португальську кризу, а й стати характерним елементом для всієї епохи. Весь цей тривалий історичний час, що охоплював торгівлю й молитви, монополію на прянощі та душі, місіонер намагався якомога краще оволодіти думками та почуттями інших людей: від досвідченого картографа як живого інструмента мореплавця і до жадібного комерсанта. Торгівля та євангелізація були історично пов’язаними, адже королівській владі для визнання права власності на щойно відкриті землі була необхідна папська санкція, а Папа видавав її лише в обмін на можливість проводити в них місіонерську діяльність. Дійшло до того, що португальська корона з метою юридичного та етичного визнання своїх завоювань зобов’язалася не лише поширювати християнську віру, а й створити там Церкву з єпархією та бенефіціями і довірити її відповідним людям. З 1499 р. король Мануел І повідомляв Олександру VI про свої рішення направляти священників у нові землі. У березні 1500 р. Папа видав буллу Cum sicut maiestas, згідно з якою усі землі від мису Доброї Надії до Індії опинялися під егідою апостольського комісара. Це було вимушеним кроком: новий понтифік Юлій ІІ надав індульгенцію всім місіонерам, а в червні 1514 р. Лев Х підписав буллу Pro excellenti praeminentia, заснувавши нову єпархію в місті Фуншал на острові Мадейра. У 1534 р. єпархія з юридичним округом, що охоплював територію від Мавританії до Індокитаю, була оголошена церковною провінцією.

Верховна влада

над душами

Цей акт має дуже важливі наслідки, адже Гоа стало резиденцією архієпископа. Завдяки місцевому ординарію, Джованні Альбукерке, котрий керував єпархією у 1537—1553-х рр., було забезпечено ефективний контроль території і повністю підпорядковано діяльність глав єпархій. Порівняно з діями іспанців у Америці й на Філіппінах, португальські місіонери та Церква діяли із затримкою та менш швидким прогресом. Причин для цього було кілька. З одного боку, слід узяти до уваги той факт, що на Сході португальці зазвичай перебували лише на своєрідних вартових постах і ринках, які нечасто заходили за берегову лінію. Тому місіонери не мали доступу до достатньої кількості території і населення та обмежувалися роллю церковних колоній; якщо їм і вдалося когось навернути до християнства, то це були окремі особи, а не цілі народи. З іншого боку, ситуацію ускладнювали жадібність португальських купців і постійні сутички з місцевим населенням, тому в місцях конфлікту було складно промовляти проповіді. На першому етапі місіонерства в Індії можна було побачити представників таких старих орденів, як францисканський та домініканський. Безпосередня мета їхніх проповідей полягала в хрещенні людей та будівництві церков. На другому етапі в центрі опинилася діяльність ордену єзуїтів та постатей на взірець Франсіско де Хасса, також відомого як Франциск Ксав’єр (1506—1552?), і Роберто де Нобілі.

Гоа стає

резиденцією архієпископа

Франциск Ксав’єр

Франциска Ксав’єра, якого канонізували в 1622 р. за зразкову місіонерську діяльність на Сході, направили до Індії як легата Папи Павла ІІІ, і з 1549 по 1551 р. він відвідав Кочі, Молуккські острови та Японію. Франциск Ксав’єр діяв із надзвичайним завзяттям і був переконаний, що місіонери мають розуміти культури інших народів і вміти до них адаптуватися. Ця здатність подобатися місцевому населенню сприяла тому, що жителі Сходу значно швидше отримували й опановували його засноване на суворій дисципліні ортодоксальне вчення.

Алессандро

Валіньяно

Водночас Роберто де Нобілі надихався релігійним синкретизмом у своїй місіонерській діяльності. Він вважав, що перенесення західних систем й установ на Схід позбавляє християнство шансів на тривалий успіх. Відповідно, його хрещені можуть зберігати свої індуїстські звичаї, поки не перетинають гнучких меж ортодоксії. Сам єзуїт вивчав тамільську мову і санскрит, аби краще розуміти місцевих жителів і перекладати їм слово Боже. Іншими представниками єзуїтського ордену, які зробили вагомий внесок у європейську євангелізацію на Сході, були Алессандро Валіньяно (1539—1606) і Маттео Річчі (1552—1610). Діяльність першого зосереджувалася в Японії, де після смерті Франциска Ксав’єра залишилося три християнські спільноти з близько тисячею віруючих. Завдяки стратегії масового навернення до віри й хрещення в 1580 р. кількість християн в Японії досягла 150 000 осіб. Місіонер примусив своїх колег вивчати місцеву мову й заснував дві семінарії для навчання духовенства. Однак наприкінці століття розвиток та поширення християнства в Японії перервалися. У 1585 р. Папа Григорій ХІІІ надав ордену єзуїтів виключні повноваження для євангелізації Далекого Сходу; далі вибухнуло суперництво між релігійними орденами, котре суттєво послабило інститут місіонерства за кордоном. Усе це відбувалося саме тоді, коли в країні спалахує низка політичних конфліктів, і це створює несприятливі умови для нещодавно створених місіонерських інститутів. Внаслідок поєднання двох згаданих факторів розпочалася тривала серія катувань, утисків та переслідувань, через що присутність християнства у Країні Сонця, що сходить, стала проблематичною і не була тривалою. У 1583 р. єзуїт Маттео Річчі разом із Мікеле Руджері отримали дозвіл на перебування в Гуанчжоу (Китай). Вони почали вивчати китайську мову та праці Конфуція (551—497 рр. до н. е.) і за кілька років переїхали до Пекіна, сподіваючись здобути прихильність імператора. У 1601 р. їм дозволили побудувати церкву й розпочати культурно-релігійну діяльність, завдяки чому християнство завоювало підтримку впливових осіб при імператорському дворі. Ще до смерті Маттео Річчі багато хто критикував його релігійний синкретизм та компромісне ставлення, особливо до всього того, що стосувалося обрядів. Однак у Китаї налічувалося близько двох з половиною тисяч християн, згуртованих навколо впливової єпархії Макао. Місто, збудоване в 1553—1554 рр., разом з архієпархією Маніли на іспанських Філіппінах, протягом трьох століть буде центром європейських інтересів на Далекому Сході, символом неперервного зв’язку між євангелізацією, стабільністю церковної організації та історією торговельних імперій, яким час від часу сприяла мінлива фортуна.

Маттео Річчі

Див. також: Дослідження та відкриття, с. 52;

Шляхи на суходолі та на морі, с. 236;

Технології, подорожі, мореплавство, с. 520.