Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Катер плавно розтинає воду, а пориви вітру все сильніше тріпочуть моє волосся. Максим захоплено розповідає про берегову лінію.

— Дивись! — раптом пожвавішавши, він показує в протилежному напрямку. — Дельфіни!

Я відразу схоплююся на ноги, забувши про повну склянку соку в руці. Насилу втримую рівновагу, схопившись за поручень, але помаранчеві краплі все одно розлітаються обабіч.

Пищу мов дитя, щойно бачу їх. Справжні дельфіни! Мамо рідна! Вони зовсім поряд. Один за одним виринають із води, граційно виписуючи дуги у повітрі. Сонячні промені відбиваються на їхній гладкій шкірі. Рухи такі легкі та вільні, що в мене аж дух захоплює.

— О боже! — зойкаю я, не маючи сил стримати захоплення. — Бабуся нізащо мені не повірить. Треба це зняти!

Дістаю із сумочки телефон та одразу починаю запис. Руки тремтять і мені ніяк не вдається зловити грайливих тварин у кадр. Я справді їх бачу. Неймовірний момент захоплює мене цілком. Максим сміється, спостерігаючи за мною.

Катер трохи нахиляється, і сильний вітер зриває з моєї голови капелюх. Інстинктивно намагаюся її вхопити вільною рукою, але миттєво гублю рівновагу. Катер підкидає вгору чергова хвиля, і мої ноги підгинаються.

Починаю падати. Серце підстрибує до горла та страх пронизує мене неначе блискавка. Намагаюся вхопитися за поручень, але пальці зісковзують з блискучого металу. Надто сильно перегинаюсь за борт. Босоніжки зісковзують з м'яких подушок.

І тільки міцні руки Максима, які оперізують мене тієї миті, не дають мені вилетіти з катера. Він тягне нас назад, його натреноване тіло спрацьовує як рятувальна подушка, позбавляючи мене від зіткнення з твердою підлогою палуби.

Час повертається до нормальної течії, і я знову чую крики чайок, плескіт хвиль, щебет дельфінів та власне збите дихання. Яскраві картинки такого короткого життя проносяться перед очима. Я могла щойно впасти в море. Без жилета, рятувального кола, ласт та аквалангу.

З жалем дивлюся на солом'яний капелюх, який ніби пір'їнка кружляє в повітрі та летить удалину.

А якби слідом за дельфінами пливла акула?

— Як ти? — питає Максим трохи хрипким голосом, ніби й він сам щойно пережив момент паніки. — Злякалася?

— Небагато.

Несподівано усвідомлюю, що відчуваю, як у поперек впивається холодний метал його ременя, а мої стегна… Вони...

Червонію мов помідор, усвідомлюючи позу, в якій ми випадково опинилися. Незграбно сунуся вбік, намагаючись уникати зорового контакту з Максимом.

— Дякую, — шепочу йому, продовжуючи відчувати незручність.

— Все нормально. Зняти їх хоч встигла? — Максим киває у бік дельфінів, що вже віддаляються.

Моргаю, повертаючись до реальності. Екран мого телефону зависає, щойно я натискаю кнопку «стоп» на записі.

— Напевно, — нервово сміюся, показуючи гаджет, що не реагує на натискання. — Схоже, мій старенький, так само як і я, трохи дезорієнтований тим, що сталося.

Максим усміхається, але якось відсторонено, ніби його хтось чи щось знову відтягує звідси. Серце стискається від туги.

Сьогодні навіть його дотики — начебто м'які та ніжні, але надто скороминущі, ніби він не може затриматися на моїй шкірі довше, ніж слід.

Що довше я дивлюся на нього, то більше переконуюсь, що це мені не ввижається.

— Все гаразд? — намагаюся я поставити питання якомога спокійно, але голос видає моє занепокоєння.

Максим на секунду завмирає, його посмішка трохи натягнута.

— Звичайно, — він знизує плечима, ніби нічого не сталося. — Просто… надто гарно тут, так?

Киваю, але всередині все стискається. Це не той Максим, із яким я провела ніч. Той був щирим, теплим, доступним. А цей... наче сховався за маскою.

Катер м'яко хитається на хвилях, але тепер це не приносить мені жодного задоволення. Навпаки, посилює мою тривогу. Море вже не здається доброзичливим та безпечним.

Щоб зам'яти незручність, Максим розповідає мені історію про шторм, в який вони з батьком потрапили, коли йому було тринадцять. Мені складно зосередитись на його словах.

 Мій погляд постійно чіпляється за його профіль, за те, що я чітко бачу, він тут, але не тут. Його голос надто рівний, надто впевнений, ніби він вивчив давним-давно цю розповідь напам'ять. Не витримавши вантажу сумнівів, я нарешті наважуюсь поставити запитання:

— Ти впевнений, що все гаразд?

Максим на секунду завмирає, потім знову переводь погляд з моря на мене. На його обличчі з'являється та сама доброзичлива посмішка. Але погляд не відображає колишньої легкості.

— Не звертай уваги. Просто важкий ранок, — відповідає він надто швидко.

Щось холодне повзе по моїй спині. Усередині все завмирає, наче перед бурею. Його відповідь звучить надто буденно і просто, за ним точно ховається щось більше.

— Мені здалося, що ти... — замовкаю, не знаючи, як описати те, що відчуваю та бачу.

Максим хитає головою: