Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

— Іноді шкідливо так багато думати, Поль. Насолоджуватися морем і не хвилюйся ні про що.

— Це через те, що сталося між нами? — я продовжую тиснути з розпитуваннями. Максим кидає на мене короткий погляд, але мовчить. Здається, я потрапила прямо в ціль. Непрохане тремтіння підіймається від грудей до горла.

— Після того, як ми… після того, як я віддалася, я більше тобі не цікава?

Обличчя Максима стає серйозним, трохи стискається щелепа. Він робить короткий вдих, ніби готується дати чергову спокійну, раціональну відповідь. Що мене, звісно, ​​зовсім не влаштовує. Не хочу й далі ховатися за нещирими посмішками та награним спокоєм. Занадто багато емоцій скупчилося всередині. Я вимагаю правди, якою б вона не була.

— Ні, — відповідає, відводячи погляд. — Справа не в цьому.

— Максиме, не бреши, будь ласка. Ти поводишься відсторонено, ніби між нами глуха стіна. — Слова безконтрольним поривом вириваються з мене, ніби тільки й чекали моменту, щоб бути вимовленими. — Я знаю, що ми провели разом лише кілька днів, але я думала... Мені здавалося... Що це щось означає. А зараз я просто не розумію, чому ти такий холодний. Що змінилося?

Максим досить довго мовчить. Його погляд ковзає морськими хвилями до обрію. У моїх грудях гуркотить справжня канонада замість розміреного серцевого ритму. Готуюся почути саме те, чого так боялася.

Максим знову глибоко зітхає, чухає розгублено потилицю. Коли наші погляди схрещуються, мене накриває хвилею жалю.

Ні, ні, тільки не це.

— Поля... — його голос м'який, майже вибачливий, і він змушує мене стиснутися зсередини. — Вибач, якщо я дав неправдиві надії. Ти справді чудова дівчина — розумна, цікава, і я чудово провів з тобою час, правда. Але...

— Але? — мені ледве вдається видавити це слово, бо я вже знаю, що буде далі.

— Але... пара днів — це замало для чогось більшого. Ми нічого одне одному не обіцяли. Я вдячний тобі за цю ніч, але у щось серйозне вона не переросте.

Його слова схожі на удари тупого ножа. Я начебто ще жива, але роздерта на шматки.

— Ти... ти так думаєш? — шепочу тихо.

— Так, — каже він нарешті. — Вибач, якщо все зайшло надто далеко. Я не мав... не мав дозволяти цьому статися.

Мої очі пече від сліз, але я не дозволяю їм впасти. Усередині все руйнується і розбивається на мільйони уламків.

— Ти... справді гарна, Поліна. Але мені здавалося, що ми чудово розуміємо, що це тимчасово. Ми ж одне одному нічого не обіцяли, — його голос м'який та лагідний, але він не залишає місця для жодних надій.