Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Повертаюсь в офіс, щоб заглушити роботою безглузде почуття провини, що застрягло між ребрами. Відкриваю ноутбук, який лишив на столі, та без зайвих зволікань пірнаю в код нової програми. Вона все ще вперто висне в одному й тому ж місці, скільки б правок я та команда розробників не вносила.

Перечитуючи вдесяте знайомі рядки та намагаюся відшукати приховану помилку, яка заважає подальшій розробці. Намагаюся з головою поринути в роботу, але зосередитися все одно не вдається.

Думки постійно зрадливо повертаються до Поліни. До її палкого погляду, з яким вона дивилася на дельфінів, до її дзвінкого сміху. Дивлюся на рядки коду, а бачу як розвивається її золотаве волосся, як червоніють щоки.

Качаю головою, щоб позбутися видіння, але роблю лише гірше. Тепер перед очима  її сльози, що застигли на довгих віях, коли я підтвердив, що між нами виключно легкий зв’язок без зобов'язань.

Поліна не плакала, як інші жінки, не просила мене передумати. Пошепки попросила розвернути катер до міста та, щойно він пришвартувався, зіскочила на берег першою.

Я запропонував підвезти її до готелю, але вона лише помахала мені середнім пальцем та пішла далі, не обертаючись.

Сподіваюся, вона дісталася до номера без пригод. З її вдачею нарватися на чергового шахрая — як два пальці об дорогу.

Трясця! Знову я збився.

Кидаю олівець на клавіатуру та відсовуюся від столу. Встаю на ноги та розминаю закляклу  шию та плечі. Принципово не повертаю голову до вікна, щоб море не викликало чергової хвилі спогадів про Поліну.

Розминка начебто допомагає, принаймні у  грудях більше не ниє.

Повертаюся за комп'ютер, але в мій кабінет раптово заходить Дмитро.

— Максе, скільки можна працювати? В тебе скоро горб з’явиться, — усміхається він, сідаючи навпроти крісла.

— Чого тобі? — не підводячи голови, я знову повертаю переписаний рядок коду до вихідного значення.

— Та я просто в гості зайшов, нудно чогось стало. — Товариш бере з підставки одну з фірмових ручок та починає нею гучно клацати. — Може, поділишся номерком тієї студентки?

Різко підводжу очі на друга. Рука, що зависла над клавіатурою, мимоволі стискається в кулак.

— Ти про що?

Дімка посміхається, сліплячи мене своїми білими вінірами.

— Ну, тієї відмінниці, яку ти привів до нас у клуб. — Повернувши ручку на місце, Діма стає серйозним: — Дівчина симпатична, груди та стегна нічогенькі такі. Хочу трохи розважитися з нею.

Звичне нахабство друга цього разу мене відверто дратує. Усередині все закипає від обурення. Роблю глибокий вдих, щоб утримати сплеск нелогічних емоцій у кулаці. Посміхаюся що сили.

— Тобі, звісно, не звикати підбирати за мною, Дім, — мій голос звучить рівно, але в погляді немає ані краплі веселощів. — Але у цьому випадку моя відповідь — ні.

Брови Дмитра злітають від подиву, але я не даю собі можливості обміркувати сказане. Втикаюся в монітор, наче нічого дивного не сталося.

Раніше мені справді було начхати на дівчат: познайомився, переспав — і до побачення. Але з Поліною... навіть не знаю, що змінилося. Начебто все за звичною схемою: сподобалася, домігся, охолонув. Але ця світлоголова бестія все одно не виходить в мене з голови. Може, від того, що така молоденька та ще не надто досвідчена? В неї очі сяяли від будь-якого мого жесту.

Не хочу, щоб Дмитро підходив до неї навіть і на сто метрів. Мене аж пересмикує від однієї думки, як він посміхатиметься чи тягтиме свої лапи в її бік.

— Та чого ти скупий такий, Максе? — насідає друг, глузливо схиливши голову. — Все одно у вас із нею нічого серйозного. Вона скоро повернеться до себе в Харків, а ти скоро одружишся з Аріною. Чого ти так шаленієш?

— Ми з Аріною розійшлися.

— Вперше, чи що? — сміється Діма.

Зауваження друга має сенс. Останнім часом ми з Аріною щось дуже часто розбігаємося. Якщо не брати до уваги ідеальну сумісність у ліжку, в нас з нею завжди якісь суперечки. Кожен конфлікт — вихор емоцій, у якому воюють схожі вибухові характери, впертість та абсолютне небажання поступатися. Ми обидва можемо розжарити повітря до пекла, залишивши по собі тільки тріски.

Аріна єдина дочка забезпечених батьків, яку з народження пестили та плекали, виконуючи всі забаганки. Я, навпаки, старший син в родині, якого батько виховував у строгості та змалку вбивав у голову, що саме мені доведеться приймати найскладніші рішення та бути головою сім’ї.

Напевно, ми з Аліною надто схожі, і тому нам складно ужитися разом. Але хоч би як ми лаємося, скільки б не розходилися та не зустрічалися з іншими, через певний час ми все одно знову починаємо бути разом. І не тому, що так хочуть батьки, а тому, що ніхто інший не підходив нам так, як ми підходили один одному. Ніхто інший не викликає в мені таких почуттів, як Аріна.

В цей момент перед очима чомусь спливає Поліна — з почервонілими щоками, з посмішкою, яка непомітно проникає під шкіру та розтікається теплом по судинах.

Поліна безумовно програє Аріні в емоційності, в пристрасті, в досвіді, вона надто наївна і молода для жорстокого світу, але попри це, вона була схожа на ковток свіжої води посеред посушливої ​​спеки.