Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— Очі повипадають так дивитися на Ясмін.

— Знову ти? Ти плюнула туди? — запитую я, показуючи на чашку пальцем.

— Не сумнівайся, подвійно, — каже вона зухвало. — Містере Власнику, чому ти тут досі сидиш? Хлопчика привів, можеш забиратися звідси.

— Що це у тебе на голові, ніби... — я роблю паузу, спантеличено розглядаючи її яскраво-жовте волосся. — Ти підсвічуєшся, чи що?

Оксана невдоволено зітхає, наче я зробив щось надзвичайно обурливе, і мовчки вказує на мене пальцем.

— Слухайте, містере Власнику, Ясмін тут веде урок, і вона тебе не запрошувала. Ти помітив це, правда? Твоя звичка з'являтися в пекарні й сидіти тут довше, ніж працюєш в офісі, дуже дратує, — дівчина підіймає брови, чекаючи, ніби я маю з цього зробити якісь серйозні висновки.

— Я на це не звернув уваги, — знизую плечима, поклавши руки на стіл і насолоджуючись її реакцією. — І, схоже, це її не особливо турбує. Хіба ні?

— Хочеш поговорити з Ясмін — перестань дивитися на неї, як гіпнотизер на маятник.

Я почуваюся так, ніби мене застали за якимось злочином.

— Оксано, у тебе дуже цікаві поради для баристи, але з такими консультаціями краще в адвокатуру.

— Я знала, що мій талант неоціненний! — заявляє вона, тримаючи руку на серці й драматично поглянувши вгору. — Але, містере Власнику, ви залишили мій талант без чайових, тож до зустрічі в суді, коли отруїтеся кавою.

Каву… я все ж таки пити не буду. Тому, що їй я так не довіряю, як Ясмін. Дивно, правда?

Я відводжу погляд від філіжанки, й знову повертаюся до Ясмін. Вона нахиляється до дівчинки, що сидить поряд, і легенько клацає її по носику. Дівчинка сміється, щасливо розправляючи свої руки, наче крила.

Але в ту ж мить мій огляд знову переривають — цього разу це хлопець з рудим волоссям. Він стає прямо переді мною, змушуючи мене відхилитися назад. Та що ж таке!?

— Не варто так дивитися на неї, — каже він із таким тоном, наче я перетнув якусь невидиму межу. — Вам з нею нічого не світить.

Його слова настільки раптові й прямолінійні, що я ледь не сміюся. Тримаючи серйозний вигляд, підіймаю погляд на нього.

— І з чого ти взяв? — запитую, злегка всміхаючись.

— Просто знаю, — самовпевнено каже хлопець, згорнувши руки на грудях. — Ясмін не потрібен такий, як ви, серйозний бізнесмен. Вона цінує прості речі. Щирість. І, до речі, вміє розпізнавати підступність за кілометр.

Його слова нагадують мені про деякі речі, які я в собі вже досить давно не перевіряв. Проте замість того, щоб виправдовуватися перед хлопцем, я ледь кивнув.

— Це серйозні висновки для того, хто щойно зі мною познайомився.

— Достатньо поглянути на вас, — відказує він. — А ось Ясмін… вона особлива.

Я поглянув на його одяг і відразу помітив — фартух.

— Отже, ти тут працюєш? — питаю у хлопця, нахиливши голову убік.

— Так. І тобі з нею нічого не світить, — відказує він серйозно. — Знаю таких, як ти: швидка мить інтересу, але... — він робить паузу. — Це не для неї.

— Вибач, але я не чув, щоб ми вже перейшли на ти, — спокійно відказую я, намагаючись не показувати, що його слова мене таки зачепили. — І твоя спроба поставити мене в кут трохи… дивна. Чого ти хочеш досягти цими заявами? Закоханий в неї?

— Ні. Просто намагаюся уберегти її від людей, які вважають, що все знають. Вона заслуговує на більше.

З цими словами він повільно розвертається й крокує до групи дітей, залишаючи мене на місці.

Чому після цієї розмови залишився неприємний осад?

Здавалося б, не було нічого особливого. Хлопець висловив свою думку — трохи прямолінійно, трохи нахабно, але по суті, це нічого не змінювало. Я звик, що люди іноді думають, що знають про мене більше, ніж є насправді. Проте його слова торкнулися чогось глибокого, вивільнили незнайомі, мало зручні думки, що повільно вкорінювалися в голові.

Коли заняття закінчується, я підходжу до сина Марини, і ми готуємось повертатися. Ясмін на мить зустрічає мій погляд, але цього разу я стримуюся, намагаючись не затримувати на ній очі довше, ніж необхідно. Її легка усмішка і спокій здаються такими природними, такими невимушеними, і я раптом відчуваю, що не хочу псувати цей момент своєю присутністю.

Ми з хлопчиком виходимо з пекарні, і на душі лишається відчуття, що я тільки що пройшов повз щось важливе, чого ще до кінця не розумію.

Та, що зі мною, чорт забирай, не так?