Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

Він відмовився. Актор, який повинен був грати мого хлопця. Відмовився.

І я чесно не знаю, що мені тепер робити завтра. У мене жодної ідеї. В голові – суцільний безлад. Рішення? Чіткий план? Ха, моєму мозку зараз до цього, як до Місяця. Я не можу придумати нічого краще, ніж піти в супермаркет і купити пива та крил. Гарна компанія — смажені гострі курячі крила та холодне пиво. 

Тому зараз, повертаючись додому, я закутуюся у свою куртку й щільніше стискаю в руках пакети. Хмари густішають, небо нависає темним покривалом, наче ще трішки – і воно просто впаде на землю. Головне – дійти додому до того, як злива накриє. Але хіба це зараз реально? І, звісно, він починає лити в ту саму мить, коли я наближаюся до пекарні.

Під навісом перед дверима бачу чиюсь постать – високу, знайому. Я спершу не вірю своїм очам: Фелікс. Стоїть в самому центрі моєї маленької території, мовчить і дивиться на мене з такою серйозністю, що навіть навислі хмари не здаються йому перешкодою. Його вигляд – це саме те, що я зараз найменше хочу бачити.

— Що ви тут робите? — питаю, намагаючись зберегти спокій.

— Проходив мимо... — каже він з таким виразом, ніби це пояснює все.

Так, проходив би далі. 

Я прикушую язика, стримуючи купу гострих слів.

— Заходьте всередину, – кидаю нарешті. — Хіба що вам подобається стояти під зливою та виглядати, наче загублений пес.

Фелікс не змусив себе довго чекати. Він обтрусив краплі з плечей і пройшов до мене. Пекарня була вже зачинена, світло тьмяне, але тепло. Я відчувала, як мокре волосся прилипає до лоба, а холод пробирається під куртку. Він же, здавалося, навіть не звернув увагу на те, що його дорогий піджак наскрізь промок.

Ми ще деякий час стоїмо мовчки, прислухаючись до шуму зливи, яка ніби навмисне відмовляється вщухати. Краплі, ритмічно барабанячи по дахах і вікнах, нагадують про невідворотність чогось… можливо, цього незручного моменту з Феліксом, який зараз, як ніщо інше, не вписується в мої плани на спокійний вечір.

Його мокрий піджак і погляд, який, здається, навмисно уникає зустрічі з моїм, створюють якийсь сюрреалістичний контраст. Він виглядає збентежено, але водночас і з якоюсь майже винятковою впевненістю. І, звісно, не подає навіть виду, що йому холодно.

— Давайте… піднімемося до мене у квартиру. Вона тут угорі, — кажу нарешті, показуючи пальцем вгору. Це не пропозиція, а швидше вимушений жест.

Він киває, і ми підіймаємося сходами. Я відчиняю двері й запрошую його всередину. Фелікс зупиняється в коридорі, ніби боїться зайти далі. Його уважні очі оглядають все довкола з якоюсь майже вразливою пильністю.

— Можете пройти, — кидаю я, почуваючись при цьому хазяйкою положення, — це всього лиш мій коридор, а не кабінет у вашому офісі.

Чоловік ледь усміхається. Може, я справді уявила це, але щось у цьому моменті змушує мене розслабитися. Я ставлю пакети на стіл.

— Не думав, що ми зустрінемося за таких обставин, — нарешті озивається він, витираючи обличчя рукою. — Я просто хотів поговорити, а тут…

— А тут – злива, — перебиваю його. — Життя, знаєте, іноді таке іронічне.

Він уважно дивиться на мене, в його очах — дивна глибина, яку я ще не бачила раніше.

— Іронія – моя давня подруга, — відповідає він тихо.

— Думаю... варто переодягнутися, — кажу я, знімаючи куртку та водночас оцінюючи його. — У мене, звісно, немає чоловічого одягу, який підійшов би вам… Мій брат значно менший за вас.

Фелікс усміхається — не тінь усмішки, як зазвичай, а майже справжня, ледь помітна, як відблиск, що здається майже ілюзією. Наче десь у глибині він просто… людина.

— Вірю на слово, — киває він, знімаючи піджак і акуратно, майже з якоюсь трепетною повагою, вішає його на спинку стільця. Його одяг повністю промок, але йому, здається, це байдуже. 

— Добре, тоді почекайте тут, а я знайду вам хоча б рушник, — кидаю йому.

Я риюся в шафі, поки не знаходжу старий халат мого брата Ярослава і рушник. Халат, звісно, не ідеальний, але це краще, ніж сидіти тут, дрижаки ловити від холоду.

— Ось, — кажу, протягуючи йому рушник і киваю в бік коридору. — Там ванна, можете переодягнутися.

Він бере речі, і, здається, вперше на його обличчі з’являється щось схоже на… вдячність? 

— Дякую, Ясмін. Це... трохи неочікувано.

Я розгублено кивнула, намагаючись виглядати так, ніби це звична справа — приймати Фелікса вдома під час вечірньої зливи. В голові кружляли незв'язані думки, і я швидко сховалася в спальню, де нарешті зняла мокрий одяг й перевдяглася в комфортні, домашні речі: велику білу футболку й улюблені легінси. У квартирі було тепло і затишно, навіть трохи задушливо після дощу.

Кинувши погляд на своє відображення в дзеркалі, я стиснула губи й на мить затримала подих.

Чому я хвилююся?

Вийшовши в коридор, я побачила, як Фелікс уже знову стоїть, обпертий об стіну, наче відчуває себе вдома. Халат виглядав абсолютно абсурдно на цьому самовпевненому бізнесменові, який звик ходити тільки в ідеальних костюмах. Він був, звісно, замалий, але чоловік ніяк не видавав навіть натяку на незручність. З мокрим волоссям, що лежало на чолі, він виглядав… домашнім та гарним.

Я хитаю головою, проганяючи думки. Іду на кухню, а він неквапливо попрямував за мною, все ще трохи невпевнено оглядаючи простір навколо. Включаю конфорку, дістаю сковорідку, намагаючись зосередитися на простих речах. 

— Я збираюся жарити гострі крильця, — кажу, ніби це цілком звичайна справа.

— Не думав, що ви таке їсте, — кидає Фелікс, спостерігаючи за моїми діями.

— А ви думали, що я харчуюся виключно своїми тістечками? Насправді я обожнюю гострі страви. Читала в одній статті, що гостре зменшує стрес.

— Це щось нове, — каже він, присівши на край стільця. — Чиє це дослідження?

— Не знаю, — відповідаю, трохи відмахнувшись, — напевно, це була стаття, яку мені підкинув той самий інтернет, який стверджує, що ми споживаємо вісім павуків на рік. Але ж гостре справді допомагає зняти стрес.