Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

— А нафтосховища в них уже є? — спитав Френк, згадавши «Темпіко петролеум», куди було вкладено більшу частку його грошей. Виїхавши з Нью-Йорка тоді, коли акції компанії підвищувалися, він не мав звідти більше ніяких відомостей.

Плантатор похитав головою.

— Все вперлося у транспорт, — пояснив він. — Перевезти все потрібне від моря аж сюди на мулах неможливо. Хоч дещо вже й перевезене. Вони понасипали греблі між горбами й поробили у видолинках ставки, але все одно багато нафти стікає вниз ярами.

— А ставки вкрито чим-небудь? — поцікавився Френк, пригадуючи спустошливу пожежу за перших часів роботи «Темпіко петролеуму».

— Ні, сеньйоре.

Це вже Френкові зовсім не сподобалося.

— їх треба вкрити, — мовив він. — Досить, щоб якийсь п'яний або мстивий неон кинув сірника — і все згорить. Так не можна.

— Та я до цього непричетний, — мовив плантатор.

— Я кажу не про вас, я про компанію «Ермосільйо», — пояснив Френк. — Я сам уклав гроші в нафту. У мене вже коштують сотні тисяч доларів такі випадки, чи, коли хочете, злочини. Того, як виникла пожежа, ніколи не дізнаєшся. А от того, що часто вони трапляються, не заперечиш.

Що хотів ще сказати Френк про доконечність охороняти нафтові ставки від нерозумних та злостивих пеонів, лишилось невідомим, бо саме під'їхав головний наглядач плантації з батогом у руці. Він зацікавлено приглядався до прибульців, але водночас не спускав з ока пеонів, що корчували пні.

— Чи не зробите ви мені ласки зсісти з коня, сеньйоре Раміресе? — ввічливо звернувся до нього господар, а коли той зсів, познайомив його зі своїми гістьми.

— Ось ваш кінь, друже Енріко, — мовив плантатор. — Якщо він загине, сідло й вуздечку повернете тоді, коли вам буде зручніше. А не буде нагоди, не турбуйтесь і пам'ятайте, що, крім приязні, ви мені більше нічого не винні. Шкодую, що ви й ваші люди не маєте змоги скористатися з моєї гостинності. Та я знаю, що то за хижий собака наш начальник поліції. Ми вже постараємось, щоб він не пішов вашим слідом.

Коли Леонсія та Енріко посідали на коні, а клунки цупко поприв'язували ремінням до сідел, валка рушила в дорогу. Алесандро й Рікардо, вхопившись за стремена батькового сідла, бігли поруч із ним. Так було легше бігти. Тому Френк з Генрі також узялися за стремена Леонсіїного сідла, до якого прив'язали торбу із срібними доларами.

— Якесь непорозуміння, — пояснив плантатор своєму наглядачеві. — Енріко Солано — порядна людина. Він не може зробити нічого нечесного. Але він щось зробив, і Мар'яно Веркара-і-Іхос женеться за ним. Ми скеруємо його в інший бік, якщо він сюди з'явиться.

— Ось його вже видно, — зауважив наглядач. — Та тільки йому не пощастить знайти коні.

І він, ніби нічого не сталося, заходився лаяти пеонів — мовляв, хоч би за день зробили половину того, що належиться.

Скоса поглядаючи на купку людей, що швидко наближалися на чолі з Альваресом Торесом, плантатор удавав, ніби не помічає їх, і далі розмовляв з наглядачем про те, як краще викорчувати величезне дерево, коло якого шпортались пеони.

Він люб'язно відповів на Торесове привітання і чемно, але трохи глузливо, запитав його, чи не веде він своїх людей шукати нафтових джерел.

— Ні, сеньйоре, — відмовив Торес. — Ми шукаємо сеньйора Енріко Солано, його дочку, синів і двох високих на зріст грінго, що були з ними. Власне, ми шукаємо грінго. Чи, бува, не йшли вони сюдою, сеньйоре?

— Так, ішли. І я гадав, що і їх пойняла нафтова лихоманка. Вони так поспішали, що не захотіли навіть відпочити день у мене й сказати, куди саме простують. Вони вчинили якийсь злочин? Та що оце я верзу! Сеньйор Енріко Солано занадто порядна людина…

— Яким шляхом вони подались? — спитав захеканий начальник поліції, проштовхуючись наперед поміж своїх вартових, яких він щойно наздогнав.

Поки плантатор і наглядач, намагаючись якнайдовше затримати переслідувачів, щось вигадували їм і показували не в той бік, Торес завважив, що один з пеонів, спершись на заступа, пильно прислухається до розмови. І поки обдурений начальник поліції давав наказ іти в той бік, куди його справляли, Торес нишком показав пеонові срібного долара. Пеон кивнув головою туди, куди поїхали втікачі, непомітно спіймав монету й знову заходився викопувати величезний пень.

Торес відразу змінив начальників наказ.

— Ми підемо не туди, — мовив він, підморгуючи начальникові поліції. — Один невеличкий пташок процвірінькав мені, що наш шановний друг помиляється і що втікачі пішли в інший бік.

Коли вартові рушили по свіжих слідах утікачів, плантатор і наглядач вражено перезирнулися. Наглядач самими тільки устами попросив господаря мовчати й пильним оком глянув на пеонів. Зрадник-пеон завзято підкопував пень, але інший, що працював поруч, ледь кивнув на нього наглядачеві.

— Ось він, той невеличкий пташок! — гукнув наглядач. Він підскочив до зрадника й труснув його за плечі.

Із неонового лахміття випав срібний долар.

— Ага! — мовив плантатор, зрозумівши, що сталося. — Він, виходить, забагатів. Який жах: мій пеон раптом став заможний. Він або вбив когось, або вкрав ці гроші. Лупцюйте його, аж доки він признається.

Нещасний пеон, стоячи навколішки, під ударами батога, що ним наглядач лупцював його по голові й по спині, признався, як заробив цей долар.

— Бийте його, бийте ще, вбийте цю тварюку, що зрадила моїх найкращих друзів, — спокійно наказав плантатор. — Хоч ні, стійте! Бийте добре, але не вбивайте. В нас тепер мало робітників, і ми не можемо задовольнити повною мірою своє справедливе обурення. Бийте його так, щоб за два дні він знову міг стати до роботи.

Про кару, муки й страждання пеона можна було б написати цілий том, що став би за епічну поему його життя. А втім, роздивлятися та втручатись у те, як людину катують мало не на смерть, — зовсім не цікаво. Скажемо тільки, що, діставши лише частину призначених йому ударів, пеон видерся на волю, зоставивши половину свого лахміття в жмені наглядача. Визволившись, він як божевільний кинувся в чагарник, і, звісно, наглядач не міг його здогнати, бо він пересувався швидко, тільки коли сидів у сідлі.

Нещасний пеон, якого підганяли біль і страх перед наглядачем, біг так прудко, що наздогнав Солано,