Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

— Але тут до берега не дуже далеко, — зауважив Генрі, прикидаючи на око відстань і звертаючись до Енріко: — Що там є і хто там мешкає, сеньйоре Солано? Індіяни-майя чи плантатори?

— Є і плантатори, і майя, — відповів Енріко. — Та я добре знаю цю місцевість. Коли на шхуні нам щось загрожує, то на березі ми будемо в безпеці. Ми дістанемо там і коней із сідлами, й харчів. Туди далі — Кордільєри. Чого нам ще треба?

— А Леонсія? — стурбовано запитав Френк.

— Вона виросла в сідлі, і мало хто з американців витримає верхи стільки, як вона, — відповів Енріко. — І, з вашого дозволу, тільки-но ми побачимо «Долорес», як відразу спустимо великого човна.

РОЗДІЛ VIII

— Добре, капітане, добре, — заспокоював Генрі метиса-шкіпера, що стояв з ними на березі і начебто страшенно не хотів прощатись і вертатися до «Анджеліки», яка за півмилі від берега непорушно застигла на тихій воді затоки Хучітан.

— Це те, що зветься збочити з курсу, — пояснив Френк, — Гарний вислів — «збочити з курсу». А ще коли бачиш, що це саме в той бік, куди треба,

— Якщо не вдасться, — заперечив капітан Тріфзен, — тоді це звуть зовсім інакше і досить неприємно: катастрофа.

— Якраз це й спіткало «Долорес», коли ми заплутали її гвинта, — засміявся Генрі. — А ми навіть не знаємо, що означає катастрофа, ми звемо нашу пригоду збоченням з курсу. На доказ того, що ми впевнені в цьому, ми залишаємо з вами двох синів сеньйора Солано. Альварадо й Мартінес знають цю протоку, як свої п'ять пальців. Воші виведуть вас звідси, тільки-но подме вітер. Начальник поліції вами не цікавиться. Він хоче впіймати нас, і коли ми поїдемо в гори, він кинеться навздогінці з усім своїм людом.

— Хіба ж ви самі не розумієте? — додав Френк. — «Анджеліка» потрапила в пастку. Коли ми залишимось на ній, начальник поліції захопить і нас, і «Анджеліку». А ми збочимо з курсу, тікаючи в гори. Він кинеться за нами, й «Анджеліка» тим часом утече. Нас же він, звісно, не спіймає.

— А коли я втрачу шхуну? — не здавався смаглявий шкіпер, сівши на каміння. — Якщо вона розіб'ється? Ви ж бо знаєте, що проходи тут дуже небезпечні.

— Тоді вам заплатять за неї, як я й раніш казав, — промовив Френк, починаючи втрачати терпець.

— А скільки в мене ще буде витрат…

Френк витяг блокнота й олівця і, написавши кілька слів, передав папірця шкіперові.

— Віддасте це сеньйорові Мельхіорові Гонсалесу в Во-кас-дель-Торо. І одержите тисячу доларів. Він банкір, мій агент, і за все вам заплатить.

Капітан Тріфзен недовірливо глянув на папірця.

— Не бійтеся, він має чим заплатити, — сказав Генрі.

— Воно-то так, сер. Я знаю, сер, що містер Френк Морган відомий багач. Та скільки в нього грошей? Чи є хоч стільки, як у мене? Я маю «Анджеліку», і за неї я не винен жодного песо. Я купив дві незабудовані ділянки в місті Колоні. І до того ж у мене є чотири ділянки в Велені, над самим морем. І я стану заможною людиною, коли Об'єднана фруктова компанія почне будувати там склади…

— Скільки лишив тобі батько, Френку? — спитав Генрі, щоб піддрочити шкіпера. — Рахуючи цілими?

Френк знизав плечима і відповів, не називаючи докладної цифри:

— Більше, ніж у мене пальців на руках і ногах.

— Доларів, сер? — поцікавився капітан. Генрі похитав головою.

— Тисяч доларів, сер?

Генрі знову похитав головою.

— Мільйонів, сер?

— Ось тепер ви вгадали, — відповів Генрі. — Містер френк Морган мас досить коштів, що купити майже всю Панаму, не рахуючи каналу.

Все ще не переконаний, шкіпер глянув на Енріко Солано.

— Він цілком пристойний джентльмен, — додав зі свого боку Енріко. — Я знаю. Я дістав на його чек у сеньйора Мельхіора Гонсалеса у Бокас-дель-Торо тисячу песо. Вони в тій торбі.

Енріко показав головою туди, де Леонсія, сидячи на клунках, задля розваги закладала набої у вінчестер. Торба, що її давно запримітив шкіпер, лежала у неї біля ніг.

— Я не люблю подорожувати без грошей, — мовби соромлячись, пояснив Френк своїм приятелям. — Ніколи не знаєш, коли саме вони можуть бути потрібні. Одної ночі я поламав машину в Сміт-Рівер-корнері, недалеко Нью-Йорка, і, мавши тільки чекову книжку, не міг купити там навіть цигарок.

— Колись на острові Барбадосі я повірив одному джентльменові, що заорендував моє судно ловити морських свиней… — почав був капітан.

— Ну, тим часом бувайте, шкіпере! — перебив Генрі. — їдьте вже на «Анджеліку», бо ми зараз рушаємо.

Невеличкий загін і справді подався в гори, тож капітанові довелося скоритись. Пособивши матросам зіпхнути у воду човна, він сів у нього, взяв стернове весло й звелів вертатись до «Анджеліки». Озираючись подеколи назад, він бачив, як люди на березі з клунками на плечах скоро зникли в гущавині зелених заростів.

Перегодом супутники вийшли на нещодавно розчищений вируб, де кілька пеонів, вирубавши ліс, корчували пні, щоб приготувати землю під плантацію каучукових дерев для фабрики автомобільних шин. Леонсія, ідучи поруч з батьком, вела перед. Її брати Рікардо й Алесандро, обтяжені клунками, йшли всередині, а не менше за них навантажені Френк і Генрі були в ар'єргарді.

Високий, худорлявий літній добродій, схожий на ідальго, побачивши цю незвичайну валку, примчав конем до неї навпростець через ями й зрубані дерева.

Уздрівши Солано, він скочив з коня, щиро привітався з ним за руку й скинув перед Леонсією сомбреро; з його вітання й виразу обличчя видно було, як зачарувала його дівчина.

Розмовляли вони іспанською мовою і так швидко, мов стріляли з кулемета. Згоду про коней дано раніш, ніж Моргани встигли познайомитись із тим добродієм. На тамтешнім звичаєм свого коня плантатор відразу віддав Леонсії, сам підтягнув стремена й допоміг їй сісти в сідло. Пошесть, пояснив він Енріко, знищила майже всіх його верхових коней, тільки в головного наглядача лишився ще цілком пристойний кінь, і його він віддасть Енріко, як тільки наглядача знайдуть.

Щиро стискуючи руки Френкові й Генрі, він з гідністю дві хвилини красномовно засвідчував, що кожен друг його любого друга Енріко друг і йому. Енріко почав розпитувати про дорогу до Кордільєрів і згадав слово «нафта». Френк нашорошив вуха.

— Ви кажете, сеньйоре, що в Панамі б нафта? — втрутився він у розмову.

— Є, — кивнув плантатор. — Ще наші діди знали про це, та нічого не робили. І тільки компанія «Ермосільйо» прислала сюди своїх інженерів-грінго, потай від нас усе обстежила й почала скуповувати землю. Кажуть, тут її