Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям,
Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.
Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі
Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.
Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє
Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.
Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.
Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:
/210/ Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —
Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,
Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —
Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;
Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,
Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,
І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,
Тігрід, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея
І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,
Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,
/220/ Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,
Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі,
І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;
Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,
Батько — діктеєць, а далі — лункоголосий Гілактор.
Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,
Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —
Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.
Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.
Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:
/230/ «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»
Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.
Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,
Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.
Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,
Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,
Інші наспіли й разом його шматувати взялися.
Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,
Наче вже не людський, але й олень так не застогне.
Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.
/240/ Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно
Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.
Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю
Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.
«Гей, Актеоне! — навперебій, що є сили, гукають
(Той на їх поклик щораз озирається). — Гей, Актеоне!»
Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!
Він, проте, — поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!
Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!
Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,
/250/ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!
Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,
Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.
Всяко судили про це: для одних видавалась богиня
Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво
Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.
Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:
Їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,
Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської{140} гнів свій
Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої
/260/ Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця
Діва Семела{141} — Юнона тоді язику дає волю.
«Лайка, проте, не поможе мені, — схаменулась, — на неї
Мушу я впасти, на неї саму, — якщо величаве
Ймення Юнони не марно ношу, — й погубить, якщо маю
Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка
Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).
Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись!
Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму
Плід од Юпітера! Тільки від нього матір’ю стати
/270/ Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!
Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро
Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»
Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,
Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,
Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,
Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,
Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську
Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.
Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також
/280/ Наче знічев’я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то, —
Каже, — це в дійсності він, а то всяке бува: не один же
Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.
Мало сказати: „Я — батько богів“, якщо є ним насправді, —
Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати
Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе
Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».
Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає
Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.
Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:
/290/ Щоб марнослівним не видавсь тобі, — присягаюся Стіксом,
Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє».
Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе
Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.