Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

— Не можна так зі мною, Джеррі. 

— Він нервовий і запальний, — промовив я. — А так то хлопець він добрий, Солджере. 

— Добрий? Та ніколи він не був добрим, дідько б його побрав. 

— Ну, бувай, Солджере, — сказав я. 

Прибув потяг. Він піднявся у вагон зі своєю сумкою. 

— Бувай, Джеррі, — сказав. — Будеш у місті перед боєм? 

— Навряд. 

— Тоді побачимось. 

Він зник у вагоні, провідник підняв східці, і потяг рушив. Я під’їхав назад до ферми на підводі. Джек сидів на ґанку й писав листа дружині. Принесли пошту — я забрав свої газети й сів на другому боці ґанку читати. З дверей вийшов Гоґан і підійшов до мене. 

— Він що, посварився із Солджером? 

— Ні, не посварився, — відповів я. — Просто сказав йому забиратися назад до міста. 

— Я бачив, що до того йде, — мовив Гоґан. — Солджер завжди його дратував. 

— Ага. Його багато хто дратує. 

— Недобрий він, — зауважив Гоґан. 

— Ну, зі мною він завжди добрий. 

— Зі мною теж, — відповів Гоґан. — Мені нема чого нарікати. Але людина він усе одно недобра. 

Гоґан зайшов у дім, а я сидів на ґанку й читав газети. Вже повернуло на осінь, а у Джерсі, в горах, дуже гарно, і, прочитавши газету, я й далі сидів і милувався краєвидом та дорогою, що бігла внизу попід лісом, а нею рухались автомобілі, здіймаючи куряву. Гарна погода й мальовнича місцевість. Гоґан підійшов до дверей, і я запитав: 

— Слухай, Гоґане, а тут є по чому постріляти? 

— Нема, — відповів Гоґан. — Хіба по горобцях. 

— Читав газету? — запитав я Гоґана. 

— Ні, а що там? 

— Санді виграв учора в трьох заїздах. 

— Мені це ще ввечері сказали телефоном. 

— Досі не спускаєш з них ока, Гоґане? — запитав я. 

— Та ще трохи стежу, — відповів Гоґан. 

— А Джек? — поцікавився я. — Він ще грає? 

— Джек? — перепитав Гоґан. — А ти хіба бачив, щоб він грав? 

Якраз у ту мить з-за рогу вийшов Джек, тримаючи в руці листа. Він мав на собі светр, старі штани й боксерські черевики. 

— У тебе є марка, Гоґане? — запитав він. 

— Давай мені листа, — відповів той. — Я відішлю завтра. 

— Слухай, Джеку, — сказав я, — хіба ти раніше не грав на перегонах? 

— Грав. 

— От бачиш, я так і знав. Я ж не раз бачив тебе в Шіпсгеді. 

— А чого покинув? — поцікавився Гоґан. 

— Забагато програв. 

Джек сів біля мене на ґанку. Сперся на стовп. Заплющився від сонця. 

— Принести крісло? — запитав Гоґан. 

— Не треба, — відповів Джек. — Мені й так нормально. 

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Добре за містом. 

— До дідька те село, ліпше б я був у місті з жінкою. 

— Ще тиждень — і будеш. 

— Ага, — мовив Джек. — Буду. 

Ми сиділи на ґанку. Гоґан пішов усередину до свого кабінету. 

— Як думаєш — я в формі? — запитав мене Джек. 

— Важко сказати, — відповів я. — Маєш ще тиждень, щоб увійти в форму. 

— Давай без того. 

— Добре, — сказав я. — Ти не в формі. 

— Я не можу спати, — мовив Джек. 

— За кілька днів усе мине. 

— Не мине, — заперечив Джек. — У мене безсоння. 

— Що тобі не дає спокою? 

— За жінкою сумую. 

— То хай приїде сюди. 

— Та ні. Я вже застарий для такого. 

— Підемо перед сном погуляти — находишся, втомишся і заснеш. 

— Втомлюся! — повторив Джек. — Та я цілими днями втомлений. 

Так було весь тиждень. Уночі не міг заснути, а рано почувався так, як ото буває, коли не можеш і долоню в кулак стиснути. 

— Скис, як молоко, яке тиждень постояло, — сказав Гоґан. — Нічого з нього не буде. 

— Я ніколи не бачив того Волкотта, — зауважив я. 

— Він його прикінчить, — мовив Гоґан. — Роздере надвоє. 

— Що ж, — сказав я, — кожному з нас колись та й надають. 

— Надають, але не так, — відповів Гоґан. — Вони подумають, що він узагалі не тренувався. А це зіпсує нашому табору ім’я. 

— Ти чув, що про нього казали репортери? 

— Ще б не чув! Казали, що він у жахливій формі. Що його не можна випускати на ринг. 

— Ну, вони ж завжди помиляються, еге ж? — сказав я. 

— Ага, — підтакнув Гоґан. — Тільки не цього разу. 

— А звідки вони, в біса, знають — у формі хтось чи не в формі? 

— Не такі вони вже йолопи, — відповів Гоґан. 

— Вони вміють хіба когось заклювати, як ото Вілларда в Толедо. Тепер той Ларднер всі розуми поїв — а спитайте його, що він тоді наговорив про Вілларда в Толедо. 

— Та його тоді не було, — відповів Гоґан. — Він пише тільки про великі бої. 

— Мені на них начхати, — сказав я. — Що вони, до дідька, взагалі знають? Писати, може, і вміють, а знають що? 

— Джек узагалі не в формі, правда? — запитав Гоґан. 

— Правда. З ним усе скінчено. Тепер треба тільки, щоб Корбетт його заклював, і все — кінець. 

— Ну, Корбетт його і заклює, — сказав Гоґан. 

— Ясно. Мови нема. 

Тієї ночі Джек теж ока не склепив. Наступний день був останній перед боєм. Після сніданку ми всі вийшли на ґанок. 

— Про що ти думаєш, Джеку, коли не можеш заснути? — запитав я. 

— Ет, хвилююсь про всяке, — відповів Джек. — Про свій будинок у Бронксі, про віллу у Флориді. Про дітей. Про жінку. Часом згадую поєдинки. Подумаю про ту жидівську пику Річі Льюїса і стаю злий як чорт. Я маю трохи акцій, і про них теж хвилююсь. Про що я тільки не думаю! 

— Що ж, — мовив я, — завтра ввечері все скінчиться. 

— Ага, — відповів Джек. — Від такої думки завжди легшає, правда? От завтра ввечері все візьме й налагодиться. Саме собою, ага. 

Він цілий день ходив насуплений. Ми не тренувалися. Джек трохи порозминався. Побоксував кілька раундів із тінню. Та все одно мав кепський вигляд. Пострибав недовго через мотузку. Він навіть не спітнів. 

— Ліпше б узагалі не займався, — сказав Гоґан. Ми стояли, спостерігаючи, як Джек стрибає через мотузку. — Він хоч колись пітніє? 

— Ні. 

— Думаєш, у нього сухоти? Але ж він завжди легко набирав вагу, правда? 

— Нема в нього ніяких сухот. Він просто висох. 

— Він мав би пітніти, — мовив Гоґан. 

Джек наблизився до нас, стрибаючи через мотузку. Він стрибав перед нами вгору і вниз, вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім стрибком. 

— Ну? — запитав він. — Всі кості перемили? 

— Я б на твоєму місці перестав займатися, — сказав Гоґан. — Потім не матимеш сили. 

— Ото біда буде! — відповів Джек і пострибав подалі від нас, гучно ляскаючи мотузкою об землю. 

По обіді на фермі з’явився Джон Коллінз. Джек був нагорі у своїй кімнаті. Джон приїхав з міста автомобілем. Привіз зі собою кількох друзів. Автівка зупинилась, усі вийшли. 

— А Джек де? — запитав мене Джон. 

— У себе в кімнаті, лежить. 

— Лежить? 

— Ага, — кивнув я. 

— Як він? 

Я глянув на двох хлопців, які приїхали разом із Джоном. 

— Це його знайомі, — пояснив Джон. 

— Погані в нього справи, — сказав я. 

— А що сталося? 

— Не спить ночами. 

— Чорт, — сказав Джон. — Той ірландець вічно не може заснути. 

— Він не в формі, — мовив я. 

— Чорт, — сказав Джон. — Він ніколи не в формі. Я з ним десять років, і він ще ні разу не був у формі. 

Хлопці, що приїхали з ним, розсміялися. 

— Це містер Морґан і містер Стайнфелт, — промовив Джон. — А це містер Дойл. Він тренує Джека. 

— Приємно познайомитися, — сказав я. 

— Ходімо нагору до нього, — мовив хлопака на ім’я Морґан. 

— Ага, погляньмо на нього, — відповів Стайнфелт. 

Ми всі пішли нагору.