Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

— Так, зараз спробуємо віднайти місце для парковки. У робочий день з цим тут досить сутужно… Так, тут немає, тут теж…, — коментувала свої дії Стелла, активно петляючи залитими сонцем вуличками.

За деякий час дівчина зупинила машину під якимось непоказним стадіоном і повела Сергія парком, що вивів до просторої гавані. Тут, на фоні синяви моря, першим притягнув погляд чоловіка великий, новенький круїзний лайнер, що гордо демонстрував світу понад десять палуб.

— Ого, човник. За бажання такий, мабуть, може вмістити все населення острова, — хмикнув Сергій, роздивляючись це досягнення туризму і кораблебудівництва, яке впевнено височіло над усіма портовими будівлями. Корабель просто таки вражав розмірами.

— Навряд чи, тим паче місцеві на таке точно не ведуться. Я теж ніколи не розуміла приколу, місяцями сидіти у таких плавучих торгових центрах, — легковажно відмахнулася Стелла. — Пішли, покажу тобі старе місто і фортецю.

— Гаразд… — кивнув Сергій подумавши, що не відмовився б роздивитися лайнер детальніше, адже досягнення науки і техніки були йому значно ближчі за запилені рештки історії. Але чоловік невпевнений був, що на лайнер водять екскурсії, а Стела, яка вже цілеспрямовано рухалася далі, мала для них явно інший план.   

Дівчина повела Сергія облаштованою набережною де сучасний транспорт невимушено катався повз старовинні залишки портових споруд та високу фортечну стіну. Втім, вхід до старого міста дійсно вартий був уваги. Монументальна фортечна стіна плавно трансформувалася у дві високі масивні кам’яні башти між якими скромно світилася невеличка арка, в яку вливався строкатий потік туристів. За  аркою дорога виводила на міст перекинутий через широкий рів. Колись оборонна споруда нині була засіяна зеленим газоном та прикрашена вигадливими квітковими інсталяціями. Сергій мимоволі почав оцінювати це укріплення з військової точки зору, криво усміхнувся, згадавши кілометри траншей в зоні бойових дій, та зусиллям волі змусив себе зупинитися. Спробував змінити хід думок та старанно уявив реакцію стародавніх воїнів на нинішній вигляд колись суто оборонних споруд (ага, саме такі букетики середньовічні лицарі в тому рові і планували), ледь стримав нервовий сміх та попрямував далі.

Викладена галькою дорога проминула ще один вхід  і вивела у внутрішнє подвір’я де першими гостей зустріли… нескінченні намети з різноманітним яскравим крамом. Одяг, сувеніри, магнітики, ювелірка.

— Так, без торгівлі нікуди, бо греки історично цим живуть. Але не лякайся, тут є що дивитися окрім сувенірно-безтолкової продукції, — посміхнулася Стелла помітивши розчарований погляд чоловіка. — На крайній випадок зазирнемо у кафе. Що-що, а смачно готувати греки уміють.

— Звучить обнадійливо, останнє Ефіра точно оцінить, — посміхнувся Сергій, погладив кішку, яку ніс в руках та попрямував роздивлятися історію, на якій старанно заробляв сучасний бізнес.  

Ірада

Ірада потягнулася проганяючи залишки чергового сну, задумливо подивилася на сонячні промені, котрі пронизували ажурне, прикрашене прозорими кришталиками вікно та розсипалися сотнями сонячних зайчиків по стінах її кімнати. Світло грало нескінченними відтінками рожевого золота, мимоволі змушуючи дівчину порівнювати його з побаченим уві сні незвично білим. Те світло надавало чужій реальності холодних тонів, але несподівано цікаво позначалося на деяких кольорах пейзажів. І це поєднання кольорів Ірада планувала використати у своїй новій роботі. Дівчина поглянула на годинник й підскочила на ліжку, але вже за мить згадала, що на заняття сьогодні не йде і розслаблено повернулася на подушку.

Попри те, що Ірада намагалася зайвий раз не розказувати про свої сни, Бохлейн разом з Джат змусили її записалася на курси теорії приєднання до Зовнішнього поля. Ірада вважала то марною витратою часу, але виявилося, що значно простіше записатися на прослуховування якогось курсу, аніж постійно ловити на собі турботливі погляди та слухати нотації на тему «а раптом». Як і очікувалося, нічого принципово нового про декхаї та Зовнішнє поле Ірада на тих курсах не почула. Старенький викладач непогано розповідав про загальні принципи виховання дітей-декхаї, але можливості  несподіваних «стихійних» під’єднань дорослих людей до Зовнішнього поля вважав дуже малоймовірними. Він лише підтвердив думку Іради, що більшість таких «підключень» то зазвичай вигадки, самообман або банальні помилки техніки, яка, виявляється, досі плутається у певних видах нетипової активності людського енергетичного поля. Тож єдиним корисним здобутком цих курсів для дівчини стала лише непогано подана техніка впорядкування й переспрямування емоцій та підвищення загального рівня обізнаності. Хіба що пафосні фрази викладача, на зразок «користуватися здібностями декхаї без жодного навчання, то наче керувати віманом з несправним двигуном» і «краще навчити загальних принципів зайвих людей, аніж допустити невігласа до керма» нагадували, про причину з якої Ірада опинитися на цих заняттях.

Дівчину цілком влаштувало пояснення про помилки техніки, тим паче, що всі її «приєднання» мали хаотичний характер і відбувалися виключно уві сні. На вимогу Джат, вона чесно розповіла викладачу про свої сни, аби отримати думку спеціаліста. Той уважно послухав, покивав, старанно кілька разів перевірив всі її показники на несподівано потужному сканері та, на радість Іради, повідомив, що ці сни не є приєднанням до Зовнішнього поля, а лише побічна дія стресу, яка призвела до підвищеної активності її енергетичного поля, але скоро зійде нанівець. Джат, для якої Ірада попросила викладача то особисто повторити, таке пояснення трохи здивувало, але нарешті заспокоїло. А от Бохлейн чомусь вперто не вірив ані спеціалісту у цій галузі, ані апаратурі, та й взагалі починав дратувати Іраду своєю надмірною увагою до цього питання. Особливо коли носився навколо неї з портативним датчиком фіксуючи найменші відхилення показників.