Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

– Напевно, ти маєш рацію. Коли ж ці прекрасні рослини потрапили до нас? 

– Чудове питання – я бачу, в тебе прокинувся інтерес? – Марина всміхнулася й продовжила: – Магнолій тут точно не було 95 мільйонів років тому, але на початку XIX століття, а саме – у 1809 році в Кременецькому ботанічному саду з’явилися перші представники магнолієвих. Тут уперше Вілібальд Бессер інтродукував Magnolia grandiflora L, а у 1810 році в колекції саду з’явилася Liriodendron tulipifera L. Ці рослини внесли до переліку першого каталогу рослин установи, але зараз проблематично оцінити їхній видовий склад, оскільки архівних матеріалів з тих часів не збереглося. Дуже шкода – вони були б дуже доречними для мого дослідження. У нас є просто унікальні екземпляри – думаю, ти здивуєшся. Наприклад, у 1938 році в путівнику «Київський Ботанічний сад ім. О. В. Фоміна» опублікована фотографія магнолії, яку у 1930 році саджанцем завезли з Німеччини. Це одна з перших магнолій у Києві! Зараз Magnolia soulangiana «Alexandrina» 82 роки. Ці рослини живуть довше більшості людей. За свій поважний вік вона заслужила честь бути визначеною та визнаною як пам’ятка охорони природи місцевого значення. 

– Цілком справедливо – потрібно охороняти те, що здатне дивувати. А дивувати у 82 роки навряд чи комусь під силу. 

– Людям – точно ні. 

– Мені чомусь здається, що ти й у вісімдесят років не втратиш цієї здатності. 

– Думаю, у цьому віці в мене вже не буде сил ні на що – не те що дивувати. До речі, у нас є ще одна довгожителька, яку завезли з Берліну ще у 1948 році – Magnolia soulangiana «Lennei». Нині цей кущ уже відсвяткував 65-ліття й на цьому не збирається зупинятися. 

Слухаючи захоплену розповідь Марини про рослини, які вона так глибоко знала й відчувала, я підпадав під її чари все більше. Її розум, широта знань просто вражали. Я стояв і милувався красою дівчини, що народжена розумом і внутрішнім світлом, яке вона випромінювала. Без цих двох складових краса – мертва річ, холодне світло. Погляд Марини, жестикуляція, рум’янець на щоках свідчили про людину, котра щиро захоплена своєю справою. Вона словами створювала такі яскраві образи, що здавалося, ще мить – і ти побачиш, що насправді відбувалося 95 мільйонів років тому. 

– Кліматрон – тропічне царство Києва. Ти тільки подивися на цю пальму (я автоматично кивав)! Її розміри й форма просто вражають – висота 20 метрів і їй 150 років! Це пальма юбея із Чилі! Однак у природі їх майже не залишилося – рослин знищили аборигени завдяки солодкому пальмовому соку, з якого вони робили горілку. 

– Аборигени не мали рації, – зауважив я, чим викликав усмішку Марини. 

– На те й існують ботанічні сади, щоб зберегти види від повного зникнення до того, як їх знищать аборигени, – Марина уважно подивилася на мене й запитала: – Не втомився? 

– О ні! Продовжуй, – але я збрехав, бо насправді смертельно втомився, однак не хотів здаватися слабаком. 

Буйна рослинність, до якої я не звик, але вже трохи призвичаївся, викликала в мене почуття, що я попав у казковий рай. Однак райські відчуття були несумісні з антикризовими буднями. Моя робота мала дещо деструктивний вигляд на фоні місця, де працювала Марина, який своєю чергою здавався неправдоподібним на тлі моєї діяльності. Ці дві речі насправді були взаємодоповнюючими, а не антагоністичними, проте я тоді цього не бачив. 

– А ось ця 18 метрова пальма, увічнена в гербі Куби... – у цей момент хтось відвернув увагу Марини і я миттєво опинився в гіпнотичному полоні самоаналізу. 

Усередині мене розпочалась антагоністична боротьба між інтуїцією та холодним розумом. Зіткнення з іншою стороною життя, від якої я був дистанційований на максимальну відстань, стало причиною внутрішнього конфлікту. Напевно, настав час заповнити пробіли? Однак мій розум цілком очевидно висловлював категоричний протест щось змінювати. Я намагався подивитися на все очима Марини, проте система закостенілих переконань не давала цього зробити. 

– Сподіваюся, ти не сумував? – Марина повернулася й перервала ігри мого розуму. – На чому ми зупинилися? О, так. Гордість саду – колекція кактусів і сукулентів. 

– Ключовий момент. Значить, зараз мова піде про мене? 

– Ти готовий? Головне, розслабся, бо все, що буде сказано, не буде використано проти тебе! 

– Моя біда в тому, що я постійно забуваю розслаблятися. 

– Я нагадуватиму тобі про це кожного разу, коли ти будеш схожим на кактус, – Марина не втрачала можливості покепкувати наді мною. – Отже, кактусів у нашому ботанічному саду більш ніж дві з половиною тисячі видів, а в природі відомо близько трьох тисяч видів. Я вже говорила, що кактуси з Києва замовляли навіть ботанічні сади Мексики! Найнезвичайніші з них – селеніреуси, які розквітають уночі великими білими квітами й світяться в темряві. Звідси й назва – Принцеса ночі. У нашій колекції є також ехінокактуси, які в природі досягають півтораметрового діаметра й здатні збирати по кілька тонн вологи.  

У цих рослин було чому повчитися: замість того, щоб накопичувати вологу знань, люди обростають стереотипами. Будуємо химеричні «логічні» конструкції, лише б істина не проникла в наше єство. Зауважте, що подібні думки не давали спокою людині, яка завжди шукала конструктивних рішень! Парадоксально! – ...у науковому плані сукуленти викликають інтерес в першу чергу як рослини з надзвичайно високим рівнем пристосованості до життя в екстремальних умовах... 

Марина порівняла мене з кактусом. Однак чи проявлю я дива пристосування до життя в екстремальних умовах, які вона створила, з’явившись у моєму житті? Ось питання! 

– ...вони становлять ряд ілюстрацій цікавого біологічного явища, що називається «конвергенція ознак», тобто утворення подібних за формою та анатомічною будовою організмів різної систематичної належності й географічного поширення. Це явище можна спостерігати в кактусів з Америки й молочаїв з Африки, агав та алое, які іноді настільки схожі, що відрізнити їх одне від одного може лише професіонал.