Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Кактус і Магнолія – чи є в них шанс мирно і щасливо співіснувати разом? Старі звички випустили колючки проти того нового, що увірвалося в моє життя. До зустрічі з Мариною в моїй свідомості панувало гармонійне одноманіття, а тепер – лише негармонійні коливання. Але в мене з’явився шанс із невиправного прагматика перетворитися в романтика чи хоча б спробувати побути ним. Відчувалося, що в моєму житті назрівають радикальні зміни. А я легковажно вважав, що моя трансформація вже відбулась. В той момент зрозумів – що найтяжче ще попереду. Чи зможу я жити з жінкою, розумнішою за мене? Чи достатньо я її кохаю? І чи достатньо це кохання сильне, щоб прийняти іншу людину такою, якою вона є? Але я вже зробив свій вибір і не шк– Добре, пішли вже, жартівнику. Мені здається, тобі не вистачає свіжого повітря. 

– ...колекціонування сукулентів і догляд за ними є однією з форм естетичного відпочинку. Ти згоден зі мною? – звернулася до мене Марина й зрозуміла, що фінансова аналітика взяла гору. – Думаю, на сьогодні досить. Ти – молодець! Майже увесь час мене слухав. 

Я обійняв Марину за плечі й поцілував у чоло. 

– Для мене естетичний відпочинок – спілкування з тобою. Це набагато цікавіше, аніж розмовляти з кактусами! 

– Добре, пішли вже, жартівнику. Мені здається, тобі не вистачає свіжого повітря. 

Ми вдяглися й вийшли надвір. Зимовий сад мав такий же казковий вигляд, як і квітуча пальма взимку. Тихо падав сніг. Марина взяла мене під руку, і ми деякий час ішли мовчки засніженими доріжками саду. На сліпучо-білому снігу залишалися наші сліди, які швидко стирав білий сніг. Навколо жодної людини – лише тиша й горобці, що перелітали з гілки на гілку. одував про нього, а страх, страх – він мине... 

Я не звик до такої тиші. Подивився на Марину – вона мала якийсь загадковий вигляд чи може мені лише здалос. Мені хотілося щось сказати, але я не знаходив слів. Раптом виникло відчуття, що от-от має статися щось важливе, і я автоматично притиснув до себе руку Марини, що тримала мене під лікоть. 

– Змерзла? – запитав я кохану, коли мовчання стало нестерпним. 

Але Марина у відповідь лише заперечно похитала головою. Вона зупинилася поряд із трояндовими кущами, що були вкриті снігом. Оглядаючи кущ, Марина випадково зачепилася за колючку й від несподіванки зойкнула. З пальця виступила крапля крові. Я взяв її руку, притиснувши поранений палець до губ. Потім витягнув хустинку з кишені й приклав до рани. Марина загадково спостерігала за моїми маніпуляціями. 

– Боляче? 

– Нічого, мине. Тепер ми з тобою пов’язані кровними зв’язками, – Марина всміхнулася. 

– Ти втомилася. Повертаймося додому, я приготую тобі гарячий чай. 

– Звучить спокусливо, – вона пригорнулася до мене й деякий час мовчала, а потім дуже тихо промовила: – Я – вагітна. 

Ці слова осліпили мене, і я на мить втратив дар мови. Але перш ніж Марина подивилася мені в очі, я опанував себе. 

– Ти не радий? – вона чекала відповіді, але я не знав, чи був радий. Я був розгублений. Може це й була радість, але прихована? 

– Я радий. Ти навіть не думай, це дуже несподівано для мене! І якщо це так, то тобі не можна перемерзати. Знайшла де говорити про серйозні речі. 

– Мені здається – це найкраще місце, – з винуватою усмішкою промовила Марина. 

– Може й найкраще, але не найтепліше. 

Коли ми повернулися, було вже темно. Я заварив чай, загорнув Марину в плед і запалив свічки – після такого напруженого дня електричного світла не хотілося. 

Я все ще «переварював» новину й був не таким балакучим, як зазвичай. Марина запитала: 

– Ти дійсно радий? 

– Я радий, правда. Ти не повинна про це думати. Шкода лише, що ми весілля так надовго відклали. 

– Так, наша крихітка зірвала наші грандіозні плани. 

– Крихітки на це здатні. Ти зараз відпочинь, а я повернуся за дві годинки – мені треба попрацювати з документами. 

– Ти міг би працювати тут. Якщо я бачитиму твою спину – мені буде затишніше. 

– Дуже не хочеться облаштовувати офіс ще й у твоїй квартирі. Час мине дуже швидко – ти й засумувати не встигнеш.  

– Я вже сумую. 

– Уранці ми прокинемося разом. Обіцяю! 

– Добре, йди. Тільки не затримуйся. 

Я поцілував її, поправив ковдру й пішов до себе. Коти спали, коли я повернувся. У кабінеті панував напівморок. Увімкнувши настільну лампу, я взявся до роботи. Але через десять хвилин зрозумів, що не можу ні на чому зосередитися. Думки калейдоскопічно змінювали одна одну. Невже я стану батьком?! «Я стану батьком!» – Я на різні лади повторював цю фразу, поки не усвідомив її важливість і всю глибину відповідальності, яка лягала на мої плечі. 

Захотілося випити. Налив вина. Потім зрозумів, що насправді мені хочеться палити. Але за цигарками треба було йти: я давно не парив, тому запасів удома не було. 

Я одягнувся й вийшов з дому, пообіцявши собі, що швидко повернуся. Це був фатальний крок.  

Сніг припинився, було морозно. Я на повні груди вдихнув свіже повітря. Згадав Марину й на серці потеплішало. Певно, я таки щасливий! Перша розгубленість минула, і я зрештою почав усвідомлювати свої справжні почуття. Я розслабився, усміхнувся. Викуривши цигарку, викинув недопалок і хотів уже йти додому, але переді мною раптом зупинилося авто, звідки виглянула знайома фізіономія.  

– Привіт, що – знову почав парити? Усе так погано? – сказав замість привітання Дмитро, мій старий товариш, хоч я його таким ніколи не вважав. Єдине, що в цій ситуації дійсно було поганим, так це те, що я його зустрів. 

– Чому ти так вирішив? Насправді все добре. Ти неправильно витлумачив наявність цигарки в моєму роті. 

Дмитро вважав себе тонким спостерігачем, але «тонкість» його спостережень дуже часто викликала сумніви. 

– Добре, сідай, підвезу. Справа є. 

– Не треба. Я у твоїх справах участі більше не беру. Пробач, поспішаю. 

– Куди? До матусі чи чергової пасії? А може, поїдемо до клубу й згадаємо старі добрі часи?