Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дорогами Маклая 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорогами Маклая"

289
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дорогами Маклая" автора Олександр Семенович Іванченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 136
Перейти на сторінку:
керуючим Морським міністерством, оскільки існувало начебто два міністри: виконавчий, тобто який безпосередньо керував міністерством, і куратор, тобто законодавець міністерства, — ним, як правило, був другий після цесаревича син царя, що мав чин генерал-адмірала. ">[17] О. О. Пещурову доручають розробити відповідну програму й визначити її вартість. Але на нараді у великого князя Костянтина Миколайовича, генерал-адмірала, Пещуров заявляє, що таке завдання йому не під силу. Він надто старий і змінити свої погляди на флот уже навряд чи зможе. На його думку, серед російських адміралів є тільки одна людина, якій з чистим серцем можна доручити таку відповідальну державну справу, — Іван Олексійович Шестаков. Але Шестаков у вигнанні.

За свої чотири парові фрегати в 1861 році його нагородили орденом св. Володимира 3-го ступеня, надали чин контр-адмірала і зарахували до почту імператора, тобто він став високим придворним сановником. Та через два роки з флоту його звільнили.

У січні 1863 року розпочалося польське визвольне повстання, яке люто придушував царський уряд Росії. Очікувався виступ урядів Франції та Англії на підтримку правого крила повстанців. За даними російської розвідки об'єднана англо-французька ескадра готувалася навесні наступного року завдати Росії удар з боку Балтійського моря, у найвразливішому на той час місці. Російська Балтійська ескадра, на відміну від Середземноморської, була погано озброєна і майже не навчена, форти Кронштадта постаріли, а фарватери, що вели до Петербурга, не захищало жодне мінне загородження. Та головний начальник Кронштадтського порту і командуючий Балтійською ескадрою адмірал Лєсовський ніяких заходів для захисту столиці не вживав. Нездарний вельможа, він просто розгубився й не знав, за що хапатися. Тоді в помічники йому призначили відкликаного з півдня Шестакова, якому надали цілковиту свободу дій, і він тільки формально підлягав Лесовському.

Іван Олексійович почав з того, що видобув зі свого архіву проекти гармат, які він сам придумав ще в кадетському корпусі, наказав їх відлити і таким чином переозброїв новою артилерією всю Балтійську ескадру й форти Кронштадта. Їх він також перебудував заново за власним проектом. І за своїми ж кресленнями поставив мінні загородження на підступах до Кронштадта й Петербурга, а також провів максимально наближені до бойової обстановки маневри ескадри.

Минуло всього вісім місяців, і керуючий Морським міністерством адмірал Краббе, попередник Пещурова, рапортував Олександру II, що Кронштадт і столиця нині неприступні. Зраділий цар видав указ про нагородження Краббе діамантовим орденом Олександра Невського. При врученні нагороди був присутній весь імператорський почт, був також і Шестаков, але його не відзначили ніякою нагородою за те, що на будівництві кронштадтських укріплень він залучав до роботи, як з'ясувалося, збіглих польських повстанців і, таким чином, як повчально сказав на урочистій церемонії сам імператор, «сприяв переховуванню оних».

Царське «повчання» прозвучало в такій ситуації як знущання. Та принизити себе Шестаков не дав.

— Ваша величність, — сказав він посміхаючись, — якщо моя вина в тому, що я в інтересах безпеки вітчизни й спішності робіт пильнував супокійну працю вмілих майстрів, то в чому ж діамантова заслуга адмірала Краббе? За останні вісім місяців ні я, ні підлеглі мені офіцери не бачили в Кронштадті його високопревосходительства.

Це був не тільки привселюдний ляпас морському міністрові, який без усякого сорому прийняв заслужену іншою людиною нагороду, а й гідна відповідь на хамувате царське «повчання», сприйнята, звичайно, як нечувана зухвалість. Тільки через три роки випровадженому у відставку Шестакову дозволили посісти скромну посаду градоначальника в глухому Таганрозі.

Наказним отаманом війська Донського й правителем Донської області, куди входила й Таганрозька округа, тоді був відомий генерал Олексій Львович Потапов, якого в 1868 році призначили головним начальником бунтівного Північно-Західного краю. Добре знаючи по Таганрогу ділові якості Шестакова, він забрав на нове місце і його, призначивши на посаду віленського цивільного губернатора. Очевидно, таке незвичайне для опального відставника підвищення стало можливим завдяки заступництву міністра царського двору князя Оболенского, брата дружини Потапова — Катерини Василівни, яка дуже співчувала Іванові Олексійовичу й навіть після того, як вони з Потаповим посварилися, продовжувала писати йому листи, сповнені дружнього співчуття.

Пробув губернатором Іван Олексійович, однак, усього тринадцять місяців. Знову звільнили через поляків.

Проінструктований міністром внутрішніх справ Валуєвим, Потапов, «аби пришвидшити обрусіння поляків, які живуть у Північно-Західному краї і надмір розбундючилися своєю винятковістю», видав таємний наказ про поступове закриття в краї всіх польських шкіл, а Шестаков, обурений свавіллям Валуева, цей наказ розголосив, опублікувавши одразу в кількох газетах у вигляді платної об'яви викривальну статтю, підписану якимсь «Товариством незгідних».

«Давно відома, — говорилося в ній, — суперечна етнографічній науці й реальному стану думка пана Валуєва, яка насильно насаджується в наших вищих колах, начебто не було і не може бути ніяких українців як нації, а тому-то не повинно бути й окремої української мови. Є, мовляв, названа Малоросією мала частина Росії, що вкоренила поганий діалект чорнолюду, заводити окрему писемність на якому означає потурати емоціям некерованої юрби, що уявила себе нацією, і, таким чином, на шкоду державним інтересам, буцімто признати ону за таку. Отже, за Валуєвим «укорінену» мову малоросів належить «викоренити», заборонивши молоді навчатися оною.

Многовідповідального міністра над поліцією і губернаторами, вченого економіста, знатця європейських мов, цензора всія Русі й автора жалісливих романів анітрохи не бентежить, що «юрба» ця налічує десятки мільйонів хоча й зріднених з російським народом по слов'янській крові, однак самобутніх людей, які ще не так давно були вільною, козацькою республікою, нічим від Росії не залежною, і яка, хоч і стала під скіпетр царя Олексія, то за обопільною доброю згодою і, певна річ, без умови на асиміляцію…

Тепер пан Валуєв звернув свій державний погляд на поляків Північно-Західного краю. За його велінням, як ходять чутки, генерал Потапов уже видав наказ про поступове закриття в краї усіх польських шкіл. До чого це призведе, гадати поки що не будемо, але застерегти пана Валуєва, що він справді на шкоду державним інтересам бавиться з вогнем, нам видається конче потрібним…»

Хто приховувався за вигаданим «Товариством незгідних», незабаром стало відомо, і, якби на місці Шестакова була постать дрібніша, суду не минути б. Але ж губернатора судити незручно, тим більше як підбурювача до бунту.

Непокірного губернатора поставили перед вибором: або він, пославшись на слушний привід, негайно залишає межі Росії і цар милостиво лишає йому звання

1 ... 27 28 29 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорогами Маклая», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорогами Маклая"