Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

Дверний дзвінок змусив її відволіктися. Зітхнувши, піднялася з дивану й, поглянувши у дверне очко, вигнула брови. От кого вона точно не очікувала побачити, так це його. Відчинивши двері, схилила голову набік.

— Дем’яне, як ти знайшов мене?

Хлопець, всміхнувшись, поклав руки в кишені шкіряної куртки й відповів:

— Заплатив консьєржу. Він повідомив, що ти приїхала, і за окрему доплату сказав, в якій квартирі ти проживаєш.

Міра хмикнула й, опустивши голову, прошепотіла:

— Я вже тут не живу.

Дем’ян, прискіпливо оглянувши дівчину, про себе відмітив, що вона досить мило виглядає в джинсах, кофтині оверсайз та із заплетеною косою. А ще помітив її втомлений вигляд та похмурий вираз обличчя.

— Навіщо ти прийшов? — піднявши голову, спокійно запитала Міра.

Дем’ян, усміхнувшись куточками вуст, зробив крок і, схилившись боком об двері, сказав:

— Хотів тебе побачити.

Мирослава, закусивши нижню губу, захитала головою й, відійшовши, присіла на підлогу й схилилася об стіну. Дем’ян, вигнувши брови, без запрошення зайшов у квартиру й присів поряд.

— Побачив. І що далі? — підігнувши коліна, запитала Міра.

— Хей, принцесо, що з тобою? — легко штовхнув її у плече. — Де твоя маленька неприязнь до мене?

Міра, повернувши голову та поглянувши в сіро-блакитні очі Дем’яна, тихо промовила:

— Зі мною все… нормально. Вибач, я хочу побути на самоті. І мені ще потрібно зібрати речі.

Хлопець, розглядаючи її обличчя, кілька хвилин мовчав. Примружившись, піднявся та, зачинивши двері, обернувся й подав руку.

— Мила, тендітна дівчино, на самоті, в такому пригніченому стані я тебе не залишу. Якщо хочеш, допоможу зібрати речі.

— Дем’яне. Мені зараз не до жартів, — нахмурилася.

— Так я й не жартую!

Мирослава вагалася. У зв’язку з останніми подіями вона почала підозрювати, що Дем’ян і є наслідником Дагратіону. Або в неї вже активно розвивається параноя. Поклавши долоню в його руку, піднялася й, ставши впритул, поглянула на нього й затамувала подих.

— Утім, у мене є кращий варіант, — схиливши голову, промовив у дівочі вуста Дем’ян. — Ти зараз зберешся, і ми поїдемо на прогулянку містом. Я, зрештою, так ніде й не був. Все чекав тебе.

— Угу. Ніде не був. Крім нічного клубу, — фиркнула Міра.

Дем’ян засміявся й, легко обійнявши за спину, сказав:

— Нічний клуб — це ще не весь Київ. Ну так що, погоджуєшся?

— Якщо ти будеш тримати дистанцію, то так!

— Це буде тяжко, — знизав плечима, — утім, я постараюся.

Мирослава, торкнувшись його руки, відвела її від спини й, відступивши у сторону, сказала:

— Ти все одно не відчепишся.

— Ой, — закотив очі Дем, — Нарешті нотка іронії в твоєму голосі прозвучала. Значить, не все так і погано.

Мирослава щиро засміялася й, захитавши головою, промовила:

— Ти нестерпний!

Зупинившись біля кімнати, дівчина озирнулася. Дем’ян став до неї спиною й розглядав картини на стіні. Міра, не вагаючись, поворухнула пальчиками, і енергія вийшла з її рук. Дем, відчуваючи дискомфорт від її магії, стиснув вуста. Через кілька секунд, оглянувшись, примружився.

— Якщо ти не проти, я почекаю тебе тут.

— Я не проти, — стиснувши кулаки, швидко відповіла Міра. — Влаштовуйся на кухні. Є лише чай і кава. Користуватися чайником вмієш?

— О, ти така гостинна! — засміявся.

— Я гостей не чекала, — знизала плечима. — Ти сам нахабно ввірвався не лише в мою квартиру, але й у життя, — розвела руками й, розвернувшись, зайшла в кімнату й зачинила двері.

Мирослава, глибоко вдихнувши й торкнувшись рукою до кулона, схилилася спиною до дверей.

«Нахабно ввірвався не лише в мою квартиру, але й у життя, — повторила про себе та відчула пульсацію чорного агату. — Якщо це дійсно ти, Дем’яне, той самий наслідник Дагратіону, то… що мені робити? Чому все так складно? Як розібратися у власних почуттях?»