Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Зате це змушує решту берегти свою честь, — зло відрізав герцог, — а не махати спідницею перед чужим носом.

— Та ти хоч знаєш, що це таке? — не стрималася я. — Знаєш, як це, коли не тільки по твоєму тілу, а й по твоїй душі топчуться брудними чоботями? Коли тебе… — я з силою стиснула кулаки, намагаючись заспокоїтись.

Не треба нічого знати! Особливо цьому типу.

— Яніна?

— Відвали! — я відвернулася до стіни, намагаючись стримати сльози.

— Яна, я…

— Я сказала, в-і-д-в-а-л-и! Он вільний диван, там і сиди, — не дивлячись на герцога, я тицьнула пальцем у диван, на якому раніше він сидів.

І навіщо я показала йому свій світ? Ностальгія, чи що, замучила?

Зрозумівши, що ніяк не можу впоратися з почуттями, що наринули, я скинула чоботи й сіла в позу лотоса. Медитація — найкращий засіб заспокоєння розбитої душі. Принаймні так стверджували всі мої психологи, через яких мені довелося пройти.

— Що ти робиш? — спитав герцог, а мені знову захотілося придушити його.

— Ти мені заважаєш. Будеш і далі заважати — я нацькую Баса, він тебе не любить. А тепер не відволікай мене.

Я спускалася повільно.

Сходинка за сходинкою, очищаючи свою свідомість. Моє тіло вже не моє. Його немає, як немає навколо мене нічого. Тільки сходи, що ведуть до невеликого уступу біля водоспаду. Вода холодними струменями стікає по мені, забираючи мій біль, тяготи та турботи. Вони йдуть, йдуть, йдуть… залишаючи лише спокій та порожнечу…

Повернувшись до тями, я зрозуміла, що диліжанс не рухається.

Усередині екіпажу було пусто.

Виходячи надвір, я проігнорувала простягнуту мені руку Грега.

Герцога не було видно.

— Через дві години дістанемося до шинку, там і заночуємо, — відрапортував Грег. — Як ви почуваєтеся?

— Краще не буває, — криво посміхнулася я. — За дві години цією дорогою? Розвилок немає?

— Ні, — відповів Грег, а сам напружився.

— Бас! Животина ти ледаща, йдемо розімнемось.

Кіт легко зістрибнув з даху, а я миттю накинула на себе покрив.

— Міледі, що я скажу господареві? — на обличчі Грега відразу відбився жах розуміння ситуації.

— Скажеш, що я через дві години буду у шинку.

Не звертаючи уваги на крики, я скочила на підставлену мені широку спину та дозволила собі насолодитися вітром, що б'є в обличчя.

І Бас, і я любили швидкість. Я давно запримітила, що мій друг з кожним днем ​​ніби ставав сильнішим і швидшим. Коли ми мчали через поля, ми ставали одним цілим. Я вже не боялася впасти з його спини, як у перші дні, тож сідло мені іноді тільки заважало. Мені здавалося, під час бігу та неймовірних стрибків я відчуваю емоції друга. В ці моменти це вже не він, а я біжу по безкрайніх полях, перелітаю через яри та кущі, це мені вітер б'є в обличчя, і це мої лапи ледве торкаються м'якого снігу.

Після шаленої гонитви серце заспокоїлося, а біль заповз у дальній кут, де йому давним-давно було відведено постійне місце.

У шинок ми прибули раніше за герцога. Мабуть, дорога сильно петляла, а ми мчали напростець через поля.

Стара вицвіла вивіска свідчила, що цей заклад називається «Під гнутою підковою». Ткнувши важкі двері, ми увійшли всередину.

Дорога до шинка «Під гнутою підковою»

— І що тепер робити, Ваша Світлість? — Грег стояв поруч із герцогом, розгублено дивлячись на зламаний міст через яр.

— Може, можна так перебратися? — герцог теж був абсолютно розгублений.

Грег заперечливо похитав головою:

— Ні, тільки коням ноги переламаємо — надто крутий спуск. Потрібно або шукати об'їзд, або міст ремонтувати. По іншому ніяк.

— Скільки часу може знадобиться для ремонту? — Сандр звик розв’язувати проблеми швидко та з мінімальними втратами.

— А ось це невідомо. Інструментів у нас немає. Треба повертатися до найближчого села, там мужиків з інструментом шукати. Поки доїдемо, поки знайдемо, поки назад повернемося.

— Об'їзд? — Сандр починав нервувати.

— Теж день втратимо, а то й два.

— Грегу, не тягни. Ти ж розумієш, що я не можу допустити, щоб леді сама залишилася на ніч. Вона, завдяки тобі, без грошей і без речей помчала.

— Та не нервуйте так, Ваша Світлість, у неї такий захисник, що при потребі й загін покладе.

— Грег! — герцог вже буквально кипів від злості.

— Є ідея, тільки вона мені не подобається. Можна на конях через поля обхід пошукати. Тільки самі розумієте: по глибокому снігу та не знаючи броду…

— Сідлай коней! Дубина! — заревів герцог.

Через п'ятнадцять хвилин, все зваживши та обговоривши, чотири вершники з'їхали з дороги й попрямували через засніжені поля вздовж розлому. Інші, розвернувши диліжанс, вирушили в пошуках найближчого селища.