Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Метаморфози 📚 - Українською

Читати книгу - "Метаморфози"

327
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Метаморфози" автора Публій Овідій Назон. Жанр книги: 💛 Інше / 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 133
Перейти на сторінку:
буду тебе звеселяти собою!»

Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

Пристрасть не гасне, проте; роз’ятрює душу й зневага.

Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

/400/ Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.

Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті, —

«Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —

Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія{146} вчула.

Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози,

Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

/410/ Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

Трави м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався

В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

Зором холодним красу свою п’є, та напитись не може.

/420/ Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.

Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.

Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

/430/ Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.

Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!

Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

П’є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

/440/ Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

Й жалісно вигукнув, руки простигши до лісу німого:

«Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!

Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі.

Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —

/450/ Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду,

Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,

Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,

/460/ Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,

Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився.

О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

/470/ Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».

Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці

Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою,

Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу, —

Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»

/480/ Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз

Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.

Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.

Так одним боком рум’яниться яблуко, другим — ще світле;

1 ... 28 29 30 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метаморфози"