Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Карелін, що стоїть навпроти, напружено відстежує кожен її рух, непохитний і самовпевнений.

Вона повертає ручку дверей позаду себе, але залишається стояти на місці.

— Коли… коли ти приставиш людей до мене? — намагається говорити Кіра.

— Вже. Вони внизу. Коли вийдеш, то поїдуть з тобою. Купили тобі новий телефон.

— Якщо… якщо ти не розпочинатимеш сутичку в Долинську, — облизує сухі губи вона й злегка скидає голову, — то я повністю згодна з охороною. Я погоджуюсь. Дотримуватимусь… всіх інструкцій.

— Жодних сутичок не буде, я ж сказав, завтра угрупування в Долинську не буде.

— Рома… Ти чув, що я запропонувала?

— Угода — це коли обидві сторони тиснуть руки наостанок, впевнені, що отримали бажане, Кіро. А те, що ти пропонуєш, це шантаж. Ти не вийдеш із цієї квартири без моїх людей. А Долинські не залишаться безкарними.

— Те, що ти зараз кажеш, це… це відчувається набагато гірше, ніж удар у живіт учора. Гірше… мені.

Він втягує повітря ніздрями і кладе телефон у кишеню.

— Так і відчувається, мабуть. Але це стосується не лише тебе. Це те, як я робив і до тебе.

Карелін спокійно підходить до неї і цілує у скроню, а потім пестить язиком рот. Неквапливо. Приємною тяжкістю збудження осідає у неї внизу живота, і неможливо не насолоджуватися відвертим підкоренням її рота. Але долоня із дверної ручки не відпускає.

— Ти будеш милосердною, — шепоче потім Кірі на вухо, — за нас обох.