Читати книгу - "На льоду. Мілдред Дауні Броксон (переклад). , Krait"

Біля пагорба з наваленим зверху камінням, де ми ховали наших мертвих, він знову затримався, довго вдивляючись у крижані простори. Можливо, він розмовляв із предками? З нами він не заговорив жодного разу. Свій ящик він узяв із собою та знову почав щось з ним робити. У небі танцювали Вогні, ящик відгукувався на їхній рух тріском. Потім чужинець поставив ящик, сів у сніг та, згорбившись, опустив голову на коліна. Через якийсь час я злякалася, що він може замерзнути, підійшла до нього та сказала:

— Хто це сидить у холодному снігу, коли поряд теплий будинок.

Він глянув на мене, у напівтемряві його жовті очі стали зеленими. Потім він моргнув. Я простягла йому руку та відвела назад у будинок. Часом він бував забудькуватий, як Бабуся.

Потім почалася хуртовина. Навіть якби Батько був здоровий, він не ризикнув би йти в таку погоду на полювання. Вітер грав на порожній м'ясній полиці сумну музику. Одного разу Мама ледь не загубилася, розшукуючи її, хоча від дверей полицю відділяло всього кілька кроків: зовні все перетворилося на свистячий білий вихор. Собаки спали, згорнувшись під снігом, а ми ховалися у будинку, розповідали казки та спостерігали, як зникають наші запаси їжі.

Усі, крім чужинця. Йому не було чого розповідати. Час від часу він торкався синім лускатим пальцем кам'яної лампи або знову брався за свою непотрібну скриньку, але здебільшого просто сидів у кутку, розгойдуючись уперед-назад, як Бабуся.

Потім ми почали співати, щоб угамувати тупий біль у животах. Більше робити нічого не лишалося. Батько вже не розумів, що його напарник, який співав другим голосом, мертвий, вбитий ведмедем, тому він спочатку співав свою частину, та потім його, голосом мертвого. Я визирнула назовні, щоб переконатися, що з бажання приєднатися до нас цей мертвий мисливець не скинув свою купу замерзлого каміння. Але вночі тільки свистів вітер.

Чужак слухав, а коли Батько перестав співати, теж почав видавати якісь звуки. Можливо, в нього такі пісні, хоча найбільше це нагадувало скрип льоду, який ось-ось лусне.

Бабуся, у свою чергу, заспівала сумну пісню.

Іноді вона згадувала, яка вона стара, й починала сумувати.

Ай-яа-а-а, ай-яа-а-а, жінка колись була молода.

Ай-яа-а-а, ай-яа-а-а, у жінки колись була краса.

Великі мисливці билися через неї колись,

Як радісно колись було з нею чоловікам.

Ай-яа-а-а, ай-яа-а-а, жінка колись могла подорожувати.

Ай-яа-а-а, ай-яа-а-а, жінка колись була молода, ай-яа.

Від холоду та голоду Батькові стало гірше. Він боровся з чимось, що бачив лише він. Я не знаю, як він зміг підвестися та, хитаючись, пройти по хаті, але він збив мамину й бабусину лампи. Мама закричала, збила полум'я, що розповзалося, руками, потім поклала Батька назад. Ми продовжували сидіти у темряві.

Розпалювати вогонь — завдання довге та важке. Мама зітхнула й взялася за справу, але в цей момент спалахнув вогонь у тому кутку, де сидів чужинець. Він почекав, поки Мама наповнить лампу і приладнає гніт, потім доторкнувся своїм вогнем до моху. Мох одразу спалахнув.

Я захотіла, щоб він зробив це знову та попросила його. Чужак, мабуть, зрозумів, бо кілька разів запалив вогонь із нічого, потім, втомившись, мабуть, від цієї дитячої забави, прибрав це нічого до своєї сумки. Усе-таки він на щось годився: він не міг полювати, співати чи говорити, але міг запалювати вогонь.

Коли сила хуртовини досягла самого піку, настав матусин час. Я розуміла, що має народитися дитина, але ми не знали, коли. Батько допомогти нічим не міг, чужинець нічого не знав, тому допомагати випало мені та Бабусі. Я, звісно, ​​вже бачила пологи. Тільки рік тому, взимку народився мій маленький брат. Він прожив десять днів. Цього разу Мама народила легко, Бабуся згадала, що ще треба робити, й дівчинка, яка незабаром народилася, вже намагалася смоктати груди.

Молока в мами було мало: вона голодувала занадто довго. Ім'я дитини вона нам не сказала, я розуміла, що це може означати.

Коли хуртовина вщухла, Бабуся піднялася з лежака, одягла унти, штани, парку та сказала:

— Хтось хоче піти погуляти?

— Я піду з тобою, Бабуся.— Я злякалася за неї.

— Що, я така стара, що не можу піти сама? — У голосі її чулася строгість, але очі лишалися добрими. Вона почухала мене по щоці, хоча я вчинила неввічливо. Мені слід було промовчати. Мама, що завжди відрізнялася хорошими манерами, вдавала, що нічого особливого не відбувається, й продовжувала няньчити дитину. Хіба мати її чоловіка не може вийти надвір, якщо їй так схотілося? Коли Бабуся пішла до виходу, чужинець зачепив її за плече, ніби намагався зупинити. Але вона відштовхнула його, і я схопила його за руку, щоб він не пішов за нею. Він стиснув долоні зі знівеченими пальцями. Він також усе розумів.

Наступного дня ми вийшли надвір та знайшли Бабусю. Поховали її на пагорбі під купою каміння, потім оплакували належний термін. За цей час ніхто з нас не виходив нікуди і навіть не знімав одяг. Батько також помер. Мама з чужинцем віднесли його до інших мертвих, та ми знову почали скорбіти.

Усі ми худнули, але чужинець, я помітила, ставав тоншим швидше за нас, губи його потріскалися й кровоточили. У Мами скінчилося молоко. Вона вирішила, що треба вбити та з'їсти одного собаку. Собаки теж голодували, м'яса на них було мало, те, що було, не дало нам радості. Собаки наші — гарно видресирувані задля запрягу, та якби ми з'їли їх усіх, у нас не залишилося б жодної надії. Як ми підемо через кригу? Тому ми трималися до наступного собаки якнайдовше. Щось могло статися, та в нас залишилася б принаймні частина запрягу.

Починалася нова хуртовина. Навіть якби люди з найближчого селища спробували надіслати нам допомогу, вони не змогли б до нас дістатися.

Маленька спочатку плакала, потім почала тільки схлипувати. Незабаром мама покликала мене.

- У мене зникло все молоко. Вона голодує. Жорстоко змушуватиме її страждати. Ти теж голодуєш.