Читати книгу - "На льоду. Мілдред Дауні Броксон (переклад). , Krait"

У нас зберіглося кілька ременів із тюленьої шкіри, які ми вирішили з'їсти у крайньому випадку. Я допомогла їй вибрати один, щоб задушити маленьку сестру, бо мама дуже заслабла.

Коли прийшла моя черга, я сказала:

— Життя для мене поки що легше, ніж смерть, Мамо. Я спробую боротися за себе.

Мама дозволила мені жити, хоча вона була дбайливою матір'ю та не хотіла бачити, як помирають з голоду її діти.

Я вирішила їхати по допомогу. Чужинець зовсім захворів та нічим допомогти нам не міг. Можна було очікувати, що він ось-ось піде на кригу. Мама послабшала настільки, що майже вже не рухалася. У нас залишалося чотири собаки, тому я вбила одного на їжу й запрягла інших. Трьох собак мало, щоб тягнути звичайні нарти, але я тоді була дитиною та добряче охляла. Крім того, я могла бігти майже весь шлях.

Чужак побачив, що я завантажую нарти, та жестами дав зрозуміти, що хоче дізнатися, куди я збираюся. На той час ми вже трохи навчилися розмовляти жестами. Я вказала на Маму та на себе, поворухнула пальцями, показуючи «багато інших людей», потім махнула рукою у бік найближчого селища. Жестами показала, наче їм. Чужак запропонував вирушити зі мною.

Допомоги від нього навряд чи варто було чекати, але так залишалося більше собачого м'яса для Мами. Єдине, у чому чужинець міг би допомогти, це поставити нарти назад на полозах, якби вони раптом перекинулися в сніговому заметі, тому що він був вищий за мене. Я дозволила йому їхати зі мною, й він узяв свою шухляду.

Спочатку він йшов за нартами. Собаки, хоча їм дісталася частина м'яса вбитої товаришки, послабшали й бігли повільно. Незабаром чужинець теж втомився та ліг на нарти поверх спальних шкур. Важив він на той час дуже мало, можливо, трохи більше, ніж я, та, коли я бігла позаду, допомагаючи упряжці перевалювати через важкі місця, зайвий тягар не сильно уповільнював собак.

Перед наступом ночі я спробувала збудувати снігову іглу. Я не дуже вміло вирізала блоки (це чоловіча робота, хоча я бачила, як це робиться), тому мені не вдалося зробити купол. Але, принаймні, стіни захищали нас від вітру.

Наступного дня мені довелося допомогти чужинцю влізти на нарти. Перед цим він спробував запрягти собак, але крізь його рукавички сочилася кров, забруднюючи сніг. Собаки зірвалися й почали лизати закривавлений сніг, потім завили.

Звичайно, ми не мали з собою їжі. Але я взяла Бабусину лампу, де залишилося трохи жиру. Ми розтоплювали лід та пили воду, щоб заповнити животи. Але чужинець все одно ослаб дуже сильно.

Пізніше вдень перший собака впав, й два, хто залишилися, тягли його, поки він не помер. Я поклала її худе тіло на нарти. Коли ми зупинилися, я відрізала стегна для нас, та решту згодувала собакам. Чужинець від м'яса відмовився; наступного дня він ледве зміг доповзти до нарт.

Нагодовані собаки побігли швидше, та мені стало набагато веселіше. Сонце опівдні тепер блищало на снігу довше. Можливо, думалося мені, ми зуміємо дістатися до найближчого селища. Ще одна ніч у дорозі, ми матимемо їжу, та тепло. Ми побачимо людей. Та, якщо встигнемо, зможемо надіслати когось на допомогу Мамі.

Я навчилася будувати іглу. Другої ночі мій дах не провалився. Я запалила лампу — тепер мою жіночу лампу,— та в хатині стало тепло. Тієї ночі я спала добре.

Я спала так добре, що навіть не чула, як чужинець підвівся посеред ночі. Коли я прокинулася, його ящик лежав на спальній шкурі, я злякалася за чужака.

Сліди вели не до нарт, але в бік льоду. Коли я знайшла його, він сидів, стиснувши понівечені руки й схиливши голову до колін, майже зовсім остиглий. Кров, що стікала по підборідді, замерзла, шкіра з блакитної перетворилася на сіру. Мабуть, зрозумівши, що він тягар, чужинець пішов, обравши гідний шлях.

Поховати його було ніде, та я відтягла чужинця назад до хатини. Скриньку його поклала в нарти — він залишив її мені — та рушила в дорогу.

З собаками я справляюся не дуже добре. Коли вони перевернули майже незавантажені нарти, скринька відлетіла кудись у сніг, та я не змогла її знайти. Та ще коли я відв'язала собак, вони раптом гавкаючи втекли назад у той бік, звідки ми рухалися.

Довелося йти пішки. Залишалося недалеко. Я відчувала, що витримаю, й трохи пізніше під сяйвом Північних Вогнів дісталася селища, ненабагато випередивши нову десятиденну хуртовину.

Коли небо розчистилося, люди вирушили на допомогу Мамі, але на той час вона вже померла. По дорозі вони ночували у моїй сніговій хатині. Я не казала їм про чужака, бо в нього не було ім’я. У хатині вони знайшли лише кров та кілька шматків шкіри, та уламків кісток дивної форми. Трохи далі люди натрапили на моїх чотирьох собак із роздутими, немов від отрути, животами.

Вони не розповідали мені, що знайшли вдома, але я чула, як люди перешіптуються: разом із Мамою вони знайшли тіло дитини та тіло Батька зі слідами людських зубів. У страшні голодні часи таке трапляється, але люди воліють про це не розмовляти.

А я залишилася у селищі, сиротою. Носила викинутий одяг та їла залишки, але ніхто не хвилювався за мене. Вони знали, що якщо доведеться важко, навіть поки мені мало років, я навчуся виходити з будь-якого важкого становища, хоч би як життя чинило зі мною. Я вижила. Я не мерзла й не голодувала.

Наступного року білі торговці заснували у селищі факторію. Тієї зими я почала кашляти. Білі люди сказали, що це туберкульоз. У селищі так кашляли декілька людей. Мене відправили до лікарні на південь, де місіонери організували ще й школу для хворих дітей. У школі я дізналася про інших людей, про білих людей та інших, що не розмовляють на інуїті, навіть про людей, які живуть там, де не буває снігу. Я навчилася читати й писати, мій світ став ширшим, але я ніколи не читала про когось, схожого на нашого чужинця...

Анаган сиділа, схилившись над жовтими листками паперу, на уроці в місіонерській школі. Її коси падали на парту. Вона перестала писати й віднесла листки вчительці.