Читати книгу - "Темна пристань, Марія Дивосвіт"

Сучасне приморське містечко. Каплиця на пагорбі.

Сонце ледь піднімалося, коли Марта вже стояла на кам'яній стежці, що вела до старої каплиці. Дощ тут, здавалося, не припинявся з часів, коли її тітка Августа ще була дитиною. Мох вкривав каміння, двері були важкі, з кованими петлями, що рипіли, наче зітхали перед кожним відвідувачем.

Всередині пахло воском, вологим каменем і минулим.

— Ви новенька? — голос пролунав несподівано, але не лякаюче.

Марта озирнулася. Біля вівтаря стояла жінка — невисока, з блідим волоссям, заплетеним у вузол. Очі її були кольору глини, але виблискували — ніби знали щось, чого не слід знати.

— Так. Я... оселилася в домі Августи. Вона була моєю тіткою.

— Августа... — Жінка схилила голову. — Вона приходила сюди майже щосереди. Ставила свічку. Завжди мовчки.

— Ви працюєте тут?

— Інколи. Інколи я просто тримаю спогади в порядку. Мене звати Естель.

— Марта.

Естель кивнула і жестом запросила пройти далі. Вони зупинилися перед старим портретом, що висів на стіні збоку від вівтаря. На полотні був чоловік — високий, у темному пальто, з поглядом, який пронизував навіть через фарбу й століття.

Марта застигла. Її дихання збилось.

— Це...

— Алексій. Його ім'я стерте з більшості записів, але портрет залишився. Один з останніх з роду Ноарвіль. Його прокляли.

— Прокляли?

Естель кивнула повільно.

— Є така легенда. Кажуть, він утратив кохану, коли старе абатство згоріло понад двісті років тому. Щось зламалося в ньому... і щось вирвалось. Темне. Сильне. І тоді з'явилося пророцтво.

Марта проковтнула клубок у горлі.

— Яке?

Естель наблизилася, прошепотіла, ніби боялася, що навіть камені можуть підслухати:

— «Прийде Та, що освітлює Тінь. Вибір буде болем — або світло, або вічна темрява».

— І ви в це... вірите?

— А ти? — Естель подивилася прямо їй в очі. — Ти бачила щось у тумані?

Марта не відповіла. Пальці мимоволі торкнулися медальйона, що висів у неї на шиї — з того, що залишилось після тітки.

Тієї ж ночі.

Марта лежала у ліжку, не змикаючи очей. Її розум малював портрет Алексія знову й знову. У голові крутилися слова пророцтва.

Вона заплющила очі. Темрява накотилася хвилею.

І знову — пристань. Туман. Він стоїть там, де завжди. Але цього разу — ближче.

— Марто, — сказав він.

Її ім'я звучало, ніби з іншої епохи, зі сну, що пам'ятаєш ще до народження.

— Ти повернулась.

Вона хотіла запитати хто ти, але слова не злетіли з вуст. Лише погляд. І тиша, що пахла кров'ю.