Читати книгу - "Темна пристань, Марія Дивосвіт"

Сучасне приморське містечко. Будинок Августи.

Світанок тягнувся повільно, ніби не хотів залишати ніч. Небо ще ховалося в попелястих відтінках. Марта сиділа в колишньому кабінеті Августи. Важкі штори затримували світло, на полицях — пил і мовчання, що пахло старим папером. Усе навколо ніби затамувало подих. Усе чекало.

На письмовому столі стояла шкатулка. Важка, дерев'яна, з латунною застібкою у формі ока. Вона не пам'ятала, щоб бачила її раніше.

Марта торкнулася застібки. Вона клацнула, ніби сама відчинилася.

Всередині — старий щоденник. Шкіряна обкладинка. Ніжна, як стареча шкіра. На ній — вирізьблений символ: півмісяць, що перетинає розірване коло.

Вона розгорнула першу сторінку.

Почерк Августи.

«Якщо ти читаєш це, значить, моя кров пульсує в тобі не даремно. Не вір тим, хто каже, що Тінь — це зло. Вона — пам'ять. Вона — ми».

Сторінки були списані уривками: сни, знаки, пророцтва, чужі імена, дати.

— Що це все означає?.. — прошепотіла Марта.

Сторінка затремтіла — і раптом, ніби щось шепнуло з глибини книги. Її пальці зупинилися на фрагменті:

*«Він приходить у тумані. Він — останній з роду. Прив'язаний до землі. До неї. До крові. Вона повинна обрати — або пробудити його, або знищити».*

— Він... Алексій? — голос її здригнувся.

Звуки у кімнаті змінилися. Щось — наче доторк прохолоди — пройшло вздовж хребта. Марта озирнулася — вікно запітніло зсередини. І на склі з'явилося... слово.

"Пам'ятай."

Вона кинулася до вікна, витерла піт долонею — але напис зник.

— Це божевілля, — прошепотіла. Але всередині щось ворухнулось — не страх, а передчуття.

Вона перегорнула останню сторінку. Там був малюнок — карта міста. І хрестик. Прямо біля покинутого абатства на краю лісу.

Підпис:

«Там усе почалося. Там ти знайдеш його правду — і свою».

Увечері.

Марта сиділа на веранді. Свічка тремтіла на вітрі, світло вловлювало тіні на її обличчі. Раптом за спиною почулося:

— Ти знайшла книгу.

Вона різко обернулася.

Він стояв біля сходів. Алексій. Не привид. Не тінь. Справжній. Але ніби вирізьблений із ночі.

— Ти... — вона не змогла завершити речення.

— Я чекав, поки ти її відкриєш. Августа тримала її для тебе. Вона знала, що ти прийдеш.

— Хто ти?

Він підійшов ближче. Його очі — темні, як глибоке озеро — не відпускали її.

— Я — твоя відповідь. А може, й прокляття.

Вітер розвіяв полум'я. Тепер була лише тиша. І двоє людей, які мали одне минуле на двох, навіть якщо ще не знали цього.