Читати книгу - "Подарунок на іменини, Михайло Михайлович Коцюбинський"

- Розпився, стерво.

Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав!

Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi хати снувала мрiї про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять.

I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала в мокре чоло.

- Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!

- Одчепись, мамо!

Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обiймах i з помосту затрiщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тодi вiн раптом вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, i присiв серед хати над пароходом.

Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра i пiдняли кудись угору, в змiшаний запах тютюну i помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батькiвських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним:

- Одягайсь швидше. Зараз поїдем.

Доря пiдняв на батька очi.

Поїдуть? Куди?

На рибу, може? Тиха рiчка i босi ноги, якими можна бродить по пiсочку… Вудлище - луком i срiблясте мигтiння рибки на волосiнi. "Бовть!" - сказала вода, ковтнувши камiнчик…

А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невiдомий город. Будуть їхати, їхати, їхати… Дерева будуть кружитись i тiкати назад… Ниви самi пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi зади, а над головою пищатиме пташка…

Хотiв запитати у батька, але його вже не було.

I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки?

- До гiмназiї нинi не пiдеш, Дорик, - зрозумiла його Сусанна.

Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком пташки i знову присiв над своїм пароходом.

Але його звiдти нагнали.

Одягався поспiшно, з почуттям свята i iснування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь свiт, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi.

Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав весь дiм. Коло ганку куняли звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай.

Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима широку спину i параднi погони.

"Оселедець!" - згадав своє прозвище в класi, - i до слiз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.

Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi звелiли надiвати ватну шинелю. Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над ним припухлим од сну лицем i лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи гудзики у новi петлi.

- Ну, пора їхать.

Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить. Батьковi руки, в бiлих нитяних рукавицях, важко лежали на держалнi шашки, а вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на бiк. Минали гiмназичний будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних вiкон. Шкода, що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря їде у невiдомi краї в теплiй новенькiй шинелi. Прощайте, прощайте! Не вернусь нiколи!.. I позаду лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху роти, повнi бiлих зубiв.

З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови.

- Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив його погляд на свому гербi, на блискучих од гудзикiв грудях.

Починало вже днiти. Густий запах пiзнiх гречок i сухої стернi повiвав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перистi крила, як в метеля, а в зеленому небi родилися голоси.

Земля будилась. Гречка поплила бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали теплими грудьми пташки, а вiтер гойдав дивину i волошки. Повнi, рожевi, як дiти, збудженi зi сну, плили по небi хмаринки, в стернi, певно, вже починали свою роботу жуки, а польовi мухи чухали десь лапками живiт та розправляли злежанi крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних сокiв, i одвiтно обзивалась в Доринiм тiлi гаряча кров. Куди ще їхать? От злiзти б тут, побiгать по широкому полю або полежать в травi.

Зiйшло б гаряче сонце, i простяглось би по полю, як струни, бабине лiто.

Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Вiн боявся спiзнитись. Його кортiло сказати Дорi, куди вони їдуть. Говорити чи нi? На квадратовiм чолi поклались рядками одна на другу дрiбненькi зморшки, а руки втратили важку непорушнiсть. Нi, не треба казати, нехай се несподiванка буде. Вiн любовно обняв Дорю за стан i пригорнув до себе.

Бiла вiзникова кобила помiтно кульгала. Пiдiймала заднє копито i старалася бiгти на трьох. "Ах, стерво, мучить бiдну коняку… Фу-ти, ну-ти, не пiдкував, скотина…" I тут тiльки в нiм ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набiгла згадка - i вiн заспокоївсь. Ще в дитинствi його возили дивитись на розстрiл трьох москалiв, i ся картина лишилась у нього на цiле життя, тодi як другi подiбнi, якi вiн часто бачив тепер, вже не робили такого враження. Хiба що треба було роздобути дозвiл од директора Дорi.

- Доря! Ти боїшся директора свого?

- Корови?

- Якої корови? - здивувався Карпо Петрович.

- У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в плечi i важно процiдив в нiс:

- Пано-ве гiмназисти повиннi вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати…

- Ха-ха! -не вдержавсь Карпо Петрович. - Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова.

- Ах ти, капшук! Як ти смiєш дражнитись з свого начальства?

Але Доря не вiрив у нещирий гнiв батька. Вiн надувся, аж червонiв, ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив:

- Тих, що будуть займатися соцiалiзмом або ходити по шостiй до мiста…

- Ха-ха!.. - реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. - Чисто комедiант!.. Стiй! - раптом штовхнув вiн вiзника в спину. - Не бачиш, приїхав…

Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким листом у ранiшнiм холодку.

- Завертай пiд грушi…