Читати книгу - "Подарунок на іменини, Михайло Михайлович Коцюбинський"

А Доря все тiснiше туливсь до колiн, ховаючи стрижену голову в чорнiй спiдницi, i видко було, як здригалися плечi у нього вiд дитячого плачу.

- Не треба!.. Не руште!..

Жiнка стояла хвилинку - висока, але якась одразу зiв'яла й нещасна. Потому нагнулась i поклала прозору руку на дитячу головку.

I так усе застигло в нiмому чеканнi: жiнка, дитина, москалi i начальство.

Першим опам'ятавсь полiцмейстер.

- Чия дитина? Забрать!..

Вiн не пiзнав голосу свого, але од того грубого крику всi почули себе вiльнiше, i кожний намагавсь показати, що вiн не злякався…

Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може. Колiна згинались у нього i мерзли. Вiн себе перемiг i побiг пiдтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужi i без того.

Однак Дорю одiрвати було нелегко. Вiн одбивався всiм тiлом i наче в нестямi все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплi колiна:

- Не дам!.. Не хочу!..

Нарештi жiнка хитнулась, оддiлена од дитини. Карпо Петрович поволiк сина. По дорозi пiдняв Дорин картуз, обтер старанно, хоч несвiдомо, рукавом глину i понiс так в лiвiй руцi.

- Татку, не треба… татку, не позволяй… - упиравсь Доря, але чуючи, що не вблагає батька, пiдняв кулак вгору й кричав назад себе:

- Якиме! Не смiй! Я тебе, стерво…

- Цить! - шипiв батько й тяг його далi.

Аж на горi вдалося Дорi вирватись iз рук. Вiн глянув в долину й побачив: в повiтрi, осяяна сонцем, гойдалася довга чорна фiгура. Покрутилась в один бiк - i стала… Потому у другий - i знов спинилась.

Тодi Доря замовк, подивився гостро на батька i хрипло кинув йому в лице:

- Хулiган. Оселедець.

Бiльше не встиг, бо полетiв у траву, збитий кулаком з нiг.

Вони вертались додому не такi вже параднi. Лакерованi чоботи батька покривав пил, рукав мундира був в глинi. На новенькiй гiмназичнiй шинелi проти колiна зеленiла трав'яна пляма, а один гудзик жалiбно висiв на чорнiй нитцi. Бiла коняка, ще бiлiша тепер, на сонцi, трюхала сумно на трьох ногах. Карпо Петрович не дивився на неї. Сидiв, одвернувшись од Дорi, i тупо думав. Вiн бажав Дорi добра, а замiсть того дiстав невдячнiсть. Синова лайка горiла у ньому, наче вiн на живому випiк її. "Хулiган… оселедець…" I хто? Кiстка од його костi i кров од кровi.

Карпо Петрович намагався думать про iнше. Хотiв себе запевнити, що у нього були важнiшi справи, над якими треба подумать. Тепер губернатор напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. З холодком в серцi вiн чiплявся за тi неприємнi думки, уявляв губернаторський гнiв, свої благання, гугнявий директорiв голос: "Нам протестантiв не треба…" - i чув одночасно, як щось йому заважає, немов камiнчик, що попав в чобiт. Отут, пiд боком, сидiла його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серцi, з якимсь правом на батька, на його вчинки, i судила, наче чуже, а їй треба було давати одповiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не мiг же вiн, батько i полiцейський чиновник, якого боялись навiть дорослi, скорятись та каятись перед якимсь шмаркачем. I вiн знову уперто чiплявся за всякi дрiбницi, за розмови з начальством, за неминучi сльози Сусанни i навiть за скалiчену ногу коняки - "Не пiдкував, стерво…", - аби лиш засипать i заглушити те пекуче i непокiрне, що мулило всерединi, наче гострий камiнчик…

А Доря, опустившись та впiрнувши в тяжку шинелю, тихо схлипував внутрiшнiм плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фiгура. Раз в один бiк, раз в другий… "Чекай, - думав вiн гiрко про батька, - будеш ти знати, як я тобi повiшусь… Заберусь на горище, здiйму свiй пояс, i нiхто не побачить…" Йому стало жалко себе. А може б, краще забити Якима? Прийде Яким до них на кухню i, як звичайно, засне на лавi. Тодi Доря вiзьме тихенько ножа, наточить… або нi, краще сокиру - i одрубає Якимовi голову по самi плечi.

Маленька пташка уперто лiтала над головою в Дорi. То пiдiймалась, то опускалася з писком i з дрiбним трiпотiнням коротких крил. Вiн зацiкавився нею i довго стежив за її летом. Але раптом згадав свої iменини i легку руку, що так нiжно гладила його по головцi, - i знову тихо заплакав.

"Будеш ти знати… ах, будеш ти знати, як я тобi повiшусь…"

Крiзь теплi сльози, важкi i великi, в яких все розпливалось, невиразно мелькали верби i телеграфнi стовпи. Вони одривалися од землi, пiдiймалися вгору i тихо гойдались… Раз в один бiк, раз в другий…