Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

Ніби кожен, показуючи на себе, каже: "Ось те, що я зумів, зміг і посмів зробити в тих тарапатах, що в них потрапив".

Меніль Жозеф дрімає, Блер позіхає, Мартро, вдивляючись кудись, курйть. Ламюз чухається, наче горила, а Евдор — наче мавпа. Вольпат кашляє і бурчить: "Здохну!" Меніль Андре добув люстерко й гребінець і викохує свою пишну каштанову бороду, ніби рідкісну рослину. > Монотонну тишу часом порушують хвилі нестрпмно-го збудження, викликаного постійною, неминучою й заразною присутністю паразитів.

Барк — хлопець спостережливий, він обводить усіх поглядом, виймає з рота люльку, харкає, підморгує оком і каже:

— Але які ми всі несхожії

— А чому ж нам бути схожими? — каже Ламюзґ.— Це було б чудо.

Наші літа? Ми всякого віку. Наш полк резервний, і його послідовно поповнювали підкріплення — то кадровики, то з посполитого рушення. У нашій півчоті є запасні з рушення, рекрути й вояки середнього віку. Фуядові сорок років, Блер міг би бути батьком Біке, новака заклику 13-го року. Капрал називає Мартро "дідусем" або "старим покидьком", залежно, чи жартує він, чи каже наповажне. Меніль Жозеф і без війни був би в казармі. Чудно дивитися, коли нас веде наш сержант Віжіль, хороший хлопець з пушком на губі; днями на спочинку він скакав через вірьовку з хлоп'ятами. В нашій різномастій громаді, в цій родині без родини, біля вогнища без вогнища, зійшлося разом троє поколінь; вони живуть, чекають, клякнуть, немов безформні бовванці або придорожні стовпи.

Звідки ми? З усіх країв. Ми прийшли звідусіль. Я дивлюсь на сусідів: ось Потерло, шахтар із Калон, він рожевий, брови в нього солом'яно-жовті, очі блакитні, ніби квіточки льону; для його здорової золотавої голови довелося довго шукати на складах цю каску, схожу на велику блакитну миску. Ось Фуяд, перевізник із Сетта, очі в нього вирячені, обличчя довгасте й худе, як у мушкетера, запалі й сірі, мов у арештанта, щоки. Справді, вони не схожі одне на одного, як день і ніч.

Кокон, тендітний, худорлявий, в окулярах, з лицем, зжертим випарами великих міст, також різко різниться від Біке, необтесаного сірого бретонця з квадратовою щелепою, важкою, мов той кругляк; Андре Меніль, поважний провізор із нормандського містечка, красномовець, з прегарною пухнастою борідкою, мало подібний до Ламюза, мордатого селюка із Пуату, гладуна, в котрого щоки й потилиця наче ростбіф. Жаргон довготелесого Барка, що сходив увесь Париж, змішується з майже бельгійською співучою гутіркою північан, що попали до нас із 8-го полку, з голосною розкотистою вимовою хлопців із 144-го полку, з говором овернців із 124-го полку, що вперто збиваються, наче мурашня, в купки серед чужих... Я пригадую першу фразу жартівника Тірета, коди він знайомився: "Я, хлоп'ята, з Кліші-ля-Гарен! А ви чим можете похвалитися?", і першу скаргу Параді, що з'єднала його мені: "Вони сміються з мрне, бо я з Мо рванда..."1

Наше ремество? Та всього потроху. Ким мй були в нині скасовані часи, коли мали ще якесь місце в житті, коли ми ще не закопали своєї долі в кротові нори, де нас поливає дощ і картеча? Хліборобами й робітниками здебільшого. ' Ламюз — наймитом, Параді — биндюжником. Кадільяк, що його дитяча каска, як каже Тірет, стирчить на гострому черепі, наче баня на дзвіниці, має свою землю. Дядько Блер був орендарем у Брі. Барк служив вістовим у крамниці і, відвозячи крам на триколісному ровері, шастав між паризьких трамваїв і таксі, майстерно лаяв пішоходців і полохав їх, мов курей, на вулицях і майданах. Капрал Бертран, який тримається завжди осторонь, мовчазний і звичайний, з гарним мужнім обличчям, прямою поставою й одвертим поглядом, був підмайстром на футлярній фабриці. Тірлуар, як запевняють, спокійно собі розмальовував екіпажі. Тюлак мав кав'ярню біля рогаток дю Трон, а добродушний блідий Евдор — шинок край дороги, недалеко теперішнього фронту. Його корчмі, звісно, перепало від гарматнів, бо, як відомо, Евдорові не щастить. Меніль Андре, ще загалом пристойнпй і зачеса ний, торгував в аптеці на майдані содою й непохибними патентованими засобами; його брат Жозеф продавав газети та ілюстровані романи на станції залізниці; десь далеко в Ліоні окулярик Кокон, людина-цифра, убравшись у чорну блузу, весь у іржі, порався при бюркові в крамниці залізних виробів, а Бекюв Адольф і Потерло від зорі при світлі тьмяної лампочки, своєї єдиної зірки, довбали вугілля в шахтах на Півночі.

Є ще інші, чиє ремесло ніяк не згадаєш і плутаєш одне з одним; є сільські мандрівні "майстри на всі руки, не кажучи вже про підозрілого Пенена — той, певно,ч зовсім не мав ніякого ремесла (ми тільки знаємо, що три місяці тому після одужання в шпиталі він одружився... щоб одержати пайок і за жінку)...

Серед нас нема людей вільної професії. Вчителі, звичайно,— підофіцери або санітари. В полку брат-марист — старший санітар при польовому лазареті; якийсь тенор — ординарець-роверист при військовому лікарі, адвокат секретарює —в полковника; рантьє — капрал, порядкує

* Гірська місцевість у центрі Франції.

харчами в нестройовій сотні. В нас нема нічого схожого. Всі ми — правдиві солдати; в цій війні сливе нема інтелігентів — аріистів або просто багатіїв, майже немає таких, що наражаються на небезпеку біля стрільниць; вони понадаються зрідка або тільки в тих випадках, коли носять офіцерські кепі.

Так, правда, всі ми різні.

І все-таки ми до себе подібні.

Незважаючи на різний вік, походження, культуру, становище п усе минуле, незважаючи на прірву, що нас роз'єднувала колись, ми навзагал однакові. Під тією самою грубою оболонкою ми ховаємо або виявляємо ті самі звичаї, ті самі норови, той самий спрощений характер людей, що повернулися до первісного етапу.

Та ж сама гутірка, зладжена з фабричних і солдатських словечок і з місцевих говорів, присмачена, як соусом, новотворами, лучить усіх нас у єдину юрбу, що вже давно приходить із Франції і скупчується на північному сході.

З'єднані тут спільною непоправною долею, зведені до одного рівня, втягнуті, всупереч своєму бажанню, в цю авантуру, мп дедалі більше уподібнюємося одне одному. Страшлива тіснота спільного життя нас гнітить, затирає паші відміни. Це якась фатальна зараза. Солдати здаються схожими один на одного, і, щоб помітити цю подібність, зовсім не треба дивитися па них здалеку, всі ми тільки порошинки, що котяться по рівнині.

* * *

Чекаємо. Набридло сидіти — встаємо... Суглоби витягуються, потріскуючи, наче дерево, наче старі дверні петлі. Од вогкості люди іржавіють, як рушниці, хоч повільніше, але глибше. І знову по-іншому беремося чекати.

На війні завжди чого-небудь чекають. Ми стали якимись машинами чекання.

На цей раз ми чекаємо супу. Потім будемо чекати листів. Але все у свій час: коли поїмо суп, подумаємо про листи. Потім станемо чекати чогось іншого. _

Голод і спрага — могутні відчуття; вони дуже впливають на настрій моїх товаришів. Суп спізнюється, і вони починають нарікати й дратуватися. Потреба поїсти та попити змушує їх бурчати:

— Ось уже восьма. Де це заподівся харч?

— А мені, як на те, від учора з дванадцятої жерти хочеться,— миркає Ламюз. Очі йому змокріли з голоду, а щоки багряніють, ніби їх мазнули фарбою.

Незадоволення щохвилини зростає.

— Плюме, мабуть, вижлуктав мою баклагу солодівки, та ще й інші; налигався і десь упав п'яний.

— Певне й безперечно,— стверджує Мартро.

— Наволоч! Гниди кляті, ці нестройовики! — рикає Тірлуар.— Паскудне кодло! Всі п'яндалиги й лінтюхи! Цілими днями байдикують у тилу і не можуть ніяк прибитися вчасно. О, коли б моя воля, я б їх послав замість нас в окопи, хай би погарували! Передусім я сказав би: кожний у рою по черзі буде кашоваром і роздавачем. Звісно, хто бажає... і тоді...

— А я певен,— кричить Кокон,— що ця свиня Пепер затримує інших. Він це робить на капость та й не може вранці очей продерти, ' сіромаха! Йому треба поспати конче десять годин у своєму блошатнику. А то це ледащо цілий день за холодну воду не візьметься.

■ — Я їм показав би!— бурчить Ламюз.— Він би мені виліз із барлога, якби тільки я був там. Я б їх копнув носаком по макітрі, я б' схопив за ноги...

— Днями,— каже далі Кокон,— я підрахував: віц згаяв сім годин сорок сім хвилин, щоб "дістатися сюди з тридцять першого пункту. А на те п'яти годин досить по зав'язку.

Кокон — це людина-цифра. Він кохається в точності. З усякого приводу він намагається добути статистичні дані, збирає їх, як терплячий мураш, і частує ними всіх, кому охота слухати. Тепер він орудує числами, немов зброєю, його худорляве личко — поєднання кутів і трикутників, з подвійним кільцем окулярів, перекривлене злістю.

Він стає на приступку, щоб стріляти, зроблену тут, коли це ще була перша лінія, і нестямно вистромлює голову поверх бруствера. Під косим світлом холодного проміння поблискують шкельця його окулярів, і крапля, звисла на кінчику носа, сяє, як діамант.

— А Пепер?! Бездонне провалля! Просто не віриться,

скільки кіло він виливає собі в черево за один тільки День! *

Дядько Блер "кипить" у своєму кутку. Видно, як тремтять його .сиві вислі вусиська, схожі на кістяний гребінь.

— Знаєш, що я тобі скажу? Кашовари — то лотр на лотрі! їх зовуть: На Дідька, Катма, Чортма і компанія.

— Всі вони лайно,— переконано мовить Евдор і зітхає. Він лежить на землі з розтуленим ротом, у нього вигляд мученика; тьмяним поглядом він пантрує Пепена, який, наче гієна, сновигає туди й сюди.

Обурення проти спізняйків зростає.

Тірлуар-лайливець випендрюється з усієї сили. Він осідлав свого коника. Він підбурює товаришів, вимахуючи руками:

— Ще хай би дали що-небудь смачне, а то знов пригостять якимись помиями!

— А бодай їх, якого падла вони нам учора вділили. Шматки каменю! І це в них зветься біфштексом? Радше старий підметок! Тьху! Я сказав хлопцям: "Обережніш! Не лупайте так прудко, а то поламаєте ікла, швець забув витягти звідти цвяхи!

Іншим разом цей дотеп Тірета, коли не помиляюся, колишнього розпорядника кінематографічних гастролей, нас би розсмішив; але зараз усі надто люті, і він викликає тільки загальне ремство;

— А щоб ми не скаржилися, що їжа надто тверда, дадуть, бувало, замість м'яса чогось м'якшого: недобру губку, припарку. Жуєш, ніби кухоль води п'єш,— ото й усе!

— Все це,— каже Ламюз,— не має наїдку й не тримається в череві.