Читати книгу - "Лицар Відображень"

— Борель, ти мертвий. Ти знаєш ти це? — Сказав я йому. — Ти тільки привид людини, якою був у той день, коли пройшов Логрус. У реальному Світ лорда Бореля більше немає. Хочеш знати, чому? Тому що в день Битви за Падіння Лабіринту Корвін убив тебе.

— Брешеш, маленький засранець! — Сказав він.

— Е-е, ні, — втрутився Юрт. — Ти помер, будь спокійний. Як я чув, тебе проткнули. Хоча я не знав, що це зробив Корвін.

— Корвін, — сказав я.

Він відвів очі і стало помітно, як м'язи на його щелепи здуваються і розслабляються.

— А тут що, загробний світ? — Запитав він згодом, все ще не дивлячись на нас.

— По-моєму, можна і так сказати, — відгукнувся я.

— А тут можна ще раз померти?

— Напевно, — сказав я.

— А це що? — Він раптом опустив очі і я простежив, куди він дивиться. Біля нас на льоду щось лежало. Я ступив туди.

— Рука, — відповів я. — Схоже, людська.

— Що вона тут робить? — Запитав Юрт, який підійшов і штовхнув її.

Те, як рука ворухнулася, показало, що вона не просто лежить, а, швидше, висовується з льоду. Фактично, вона сіпнулася, і після того, як Юрт брикнув її, ще кілька секунд продовжувала судорожно згинатися. Потім трохи віддалік я помітив ще щось, схоже на ногу, далі — плече з передпліччям, кисть руки…

— Якийсь канібальський морозильник, — припустив я.

Юрт хихикнув.

— Тоді і ви мертві, — заявив Борель.

— Нє-а, — відповів я. — Я справжній. Просто йду мимо, прямуючи в містечко покраще цього.

— А Юрт?

— Юрт і фізично, і теологічно являє собою цікаву проблему, — пояснив я. — Він насолоджується тим, що знаходиться в двох місцях одночасно.

— Не сказав би, що насолоджуюся цим, — зауважив Юрт. — Але, враховуючи, яка альтернатива, напевно, я радий, що я тут.

— Ось приклад оптимістичного мислення, яке за багато років дало Двору стільки чудес, — оголосив я.

Юрт знову хихикнув.

Пролунав той схожий на зітхання металевий звук, який нелегко забути. Я знав, що, швидше за все, не встигну витягнути меч і вчасно відбити удар, якщо Борель захоче проткнути мене ззаду. З іншого боку; якщо справа стосувалася людиновбивства, він дотримувався всіх дрібниць протоколу і дуже цим пишався. Борель завжди вів чесну гру, тому що був дуже хороший фехтувальник, що все одно ніколи не програвав. А може, він прагнув мати хорошу репутацію. Я негайно підняв обидві руки, щоб вивести його з себе, зробивши вигляд, ніби він загрожує мені з тилу.

— Залишатися невидимим, Факір. Коли я обернуся і хлопну по зап'ястку вперед. Дістанеш ДО НЬОГО, притиснешся поповзеш і доберешся до горла. А там знаєш, що робити.

— Йде, бос, — відповів він.

— Мерль, витягни меча і обернися.

— По-моєму, це звучить не дуже-то по спортивному, Борель, — відповів я.

— Ти смієш звинувачувати мене в порушенні пристойності? — Сказав він.

— Поки я не знаю, що в тебе на думці, сказати важко, — відповів я.

— Тоді витягни меча і обернися.

— Обертаюся, — сказав я, — але не доторкаюся до меча.

Я швидко обернувся, ляснувши себе по лівому зап'ястку, і відчув, як Факір покидає його. При цьому мої ноги ковзнули вперед — від занадто швидкого повороту на дуже гладкому крижаному п'ятачку. Втримавшись на ногах, я відчув, як переді мною з'явилася тінь. Піднявши очі, дюймах в шести від свого правого ока я побачив вістря меча Бореля.

— Повільно піднімися, — сказав він, і я підкорився.

— Тепер витягуй меч, — сказав Борель.

— А якщо я відмовлюся? — Запитав я, пробуючи виграти час.

— Те доведеш, що негідний вважатися джентльменом, а я поступлю відповідно до цього.

— Тобто все одно нападеш? — Запитав я.

— Правила це дозволяють.

— Пішов ти зі своїми правилами, — відповів я, прибираючи праву ногу за ліву та відскакуючи назад, потім витягнув меч і зайняв оборонну позицію.

Борель миттю кинувся на мене. Я продовжував відступати, заднім ходом минувши велику крижану брилу, з-за якої він з'явився. Не було ніякого бажання зупинятися і обмінюватися з ним ударами, особливо тепер, коли стало ясно, з якою швидкістю він атакує. Поки я відступав, парирувати удари було куди легше. Але з моїм мечем щось не так. Швидко оглянувши його, я зрозумів, у чому справа. Меч був не мій.

У блискучому світлі, що виходила від доріжки і відбивалася від льоду, на клинку виднілася інкрустована спіраль. Мені був відомий лише один такий меч, і зовсім недавно я бачив його в руках того, хто міг виявитися моїм батьком. Переді мною миготів Грейсвандір. Я відчув, що посміхаюся іронії ситуації. Справжнього лорда Бореля вбили саме ці мечем.

— Посміхаєшся власному боягузтву? — Запитав він. — Зупинись і прийми бій, паскудник!

Немов у відповідь на його пропозицію я відчув, що мій відступ у тил призупинився. Кинувши вниз швидкий погляд, я не був прохромлений наскрізь, а по виразу обличчя нападника зрозумів, що щось подібне сталося і з ним.

Кілька стирчачих з льоду рук вхопили нас за кісточки і міцно тримали на одному місці. Тепер настала черга Бореля посміхатися, тому що, хоча він і не міг зробити випад, відступати я більше не міг.

Його клинок майнув передi мною, як блискавка, я парирував «ін кварті» і атакував «ін Сиксте». Він відбив удар і зробив відволікаючий випад. Потім знову «ін кварті» і нова атака. Удар у відповідь. Він відбив «ін Сиксте»… Ні, це був обманний рух. Ще один. Удар…

Щось біле і тверде вилетіло у нього з-за плеча і вдарило мене в лоб. Я відлетів назад, хоча руки, які чіплялися, не дали мені впасти. Насправді відхилився я вдало, інакше Борель, зробивши випад, проткнув би мені печінку. Коли коліна в мене підігнулися, я мимоволі викинув руку вперед, — а може, це чари, що жили, за чутками, в Грейсвандір, смикнули її туди. Навіть не дивлячись у той бік, я відчув, що клинок у щось потрапив і почув, як Борель здивовано замичав, а потім пробурмотів лайку. Тоді стало чути, що і Юрт вилаявся. Його я не бачив.

Потім, тільки я зігнув ноги, відновлюючи рівновагу, і почав підніматися, тримаючись за