Читати книгу - "Це не моя справа"

Я вдавив недопалок своєї сигарети в попільничку й підвівся.

— Послухайте-но, Бредлі, — сказав я, перегнувшись до нього через стіл, — я вислухав усі ці ваші просторікування лише через те, що хотів знати, як далеко ви здатні зайти. Ви і вам подібні — це жирні, відгодовані щури, що добряче заробили на цій війні, продаючи смердюче пійло солдатам, а самі обсідаєтеся смаколиками, котрі за шалені гроші купуєте на чорному ринку в моїй країні. Я багато помотався по світу і бачив чимало справді крутих хлопців — а не таких нікчем, як ви, котрі тільки й уміють, що погрожувати. Мені й раніше погрожували, і хлопці, котрі махали переді мною кулаками, закінчили свої дні у милих прохолодних камерах чи навіть уже вдобрюють собою ґрунт. Я не боюсь ані вас, ані вашого розніженого Френкі. І переслідуватиму вас, доки не припру до стінки та не переконаюся, що кат зняв із вас точні мірки і підібрав гарненьку міцну мотузку. Покажіть же, наскільки ви міцні, а я продемонструю, на що здатен сам. І тримайте Френкі від мене подалі — він надто хирлявий для таких забав. Але якщо він іще хоч раз спробує таке зі мною провернути, я розмажу його по стінці, а вас — по іншій.

Бредлі дав мені висловитися до кінця. Загалом він був спокійний — хіба що на його обличчі з’явився ледь помітний рум’янець, а пальці нервово барабанили по столу.

— Ну що ж, гаразд, Гармасе, — стенув він плечима. — Це ваше право. Пам’ятайте, що я вас попереджав.

— Пам’ятатиму, — вишкірився я. — Але знайте й ви — мене не так легко буде вбити, як Медж Кеннітт.

Його лице скам’яніло.

— Не розумію, про що ви говорите, — озвався він. — Ніколи не чув про Медж Кеннітт. Забирайтеся геть і тримайтеся звідси подалі! Віднині клуб «Блакить» зачинений для вас. І дослухайтесь до моєї поради — займайтеся власними справами і не пхайте носа в чужі, інакше перетворитеся на безпорадне цуценя.

— Ой, як страшно! — зронив я і полишив його.

Розділ XIII

Повертаючись із Міністерства реконструкції і планування, де я підшуковував матеріал для своєї третьої статті, зіштовхнувся з Корріданом. Я помітив його, коли він поквапно йшов залюдненим тротуаром — похмурий, очі недоброзичливі, губи суворо стиснуті.

— Привіт, насуплений котику! — сказав я, приноровлюючись до його ходи. — Ви — немовби живе втілення національного боргу.

Він сердито обернувся, не сповільнюючи кроку.

— Ніколи не зустрічав нав’язливішого хлопця, — сказав поліцейський, прискорюючи ходу й витягуючи свої довгі ноги, неначе бажаючи таким чином якнайшвидше спекатись мене. — Ви наче стерв’ятник. Тільки-но щось станеться або піде не так, ви тут же з’являєтеся.

У мене ноги теж довгі, тому я й не відставав.

— А що не так цього разу? — безтурботно спитав я. — Когось знову прикінчили?

— Нікого не прикінчили, — холодно озвався він. — Якщо вже вам так хочеться знати, то цей клятий Джуліус Коул ушився. Він виліз із вікна своєї спальні й утік, поки я намагався туди потрапити.

— Не засуджую його за це, — відповів я, — особливо після того, що сталося з Медж Кеннітт. Гадаю, він боявся, що те саме може трапитися і з ним. Жодних припущень, де він може бути?

— Ні, але ми знайдемо його. Я конче хочу його допитати, і ми подали його в загальний розшук. Багато часу воно не займе, однак це — жахливе марнування державних коштів.

— Не сушіть собі цим голову, — порадив я. — І без того є чим перейматися. Найголовніше — знайти його живим.

— Не драматизуйте ситуацію, — буркнув Коррідан. — Ви завжди згущуєте фарби.

— Хіба? — здвигнув плечима я. — До речі, як просувається розслідування у справі Джейкобі?

Він оступився і гостро глянув на мене.

— Вам і про це відомо? — перепитав інспектор та пішов повільніше.

— О, я вирішив йти вашою стежиною слави й удачі. Кілька місяців тому ваше ім’я та фотографії прикрашали чи не кожну газету — в зв’язку зі справою Джейкобі. Чи знайшли ви вже награбоване добро?

Він заперечно мотнув головою.

— Нічого, але для цього є ще купа часу, — додав він коротко. — А чому ви згадали про Джейкобі?

— Знову консультувався зі своєю дошкою «віджа». Мені видалося трохи дивним, що часточка награбованого Джейкобі скарбу захована у Нетти — в баночці з кольдкремом. Я також подумав, чому ви не сказали мені, що каблучка пов’язана з тією нашумілою справою.

Коррідан хмуро посміхнувся.

— Далеко не все я вам розповідаю. Але вам якось самому вдається про це дізнатися.

— Це справді так, — підтакнув я. — Ви будете здивовані, коли дізнаєтеся, як багато мені відомо.

— Наприклад?

— Я також не всім із вами ділюся. Але невдовзі я вам відкриюся, і ми вдосталь поплачемося один одному в жилетку.

Він нетерпляче смикнувся у пошуках таксі.

— А вам ніколи не спадало на думку пов’язати справу Джейкобі з Неттою Скотт та вбивством Медж Кеннітт? — ненароком спитав я, коли таксі нарешті зупинилося перед Корріданом.

— Мені спадає на думку багато чого, що має стосунок до моїх справ, — сухо озвався він, сідаючи в таксі. — Бувайте, Гармасе! Полишіть усе на мене. Ви, може, не повірите, але я завжди доводжу всі свої справи до кінця.

— Ну, нехай це залишиться між нами — дехто в це може й не повірити.

Я подивився йому вслід, посміхнувся і продовжив свій шлях до «Савою». Отже, Джуліус Коул втік. І я не дуже здивуюся, якщо його знайдуть у якійсь канаві догори ногами.

Я зайшов у «Савой», поцікавився, чи нема для мене кореспонденції, забрав записку від Крістал, в якій вона пропонувала зустрітися ввечері та випити разом по скляночці джину, долучивши номер телефону з проханням передзвонити їй.

Зайшовши в свій номер, я відразу зателефонував Крістал.