Читати книгу - "Це не моя справа"

— Привіт! Це твій американський залицяльник з готелю «Савой», — відрекомендувався я. — Отримав записку і вважаю, що пропозиція пречудова. То де і коли зустрінемося?

— Заїдь по мене, — запропонувала вона і продиктувала мені адресу на Гертфорд-стріт.

— А я гадав, що ти мешкаєш зі своїм татусем — пристрасним любителем опудал!

— Я також люблю пожартувати! — хихикнула вона, вішаючи слухавку.

Я був біля її помешкання кілька хвилин на восьму. Воно розташовувалося над крамницею антикварних меблів. Піднявшись застеленими червоною доріжкою сходами, я опинився в крихітній кухоньці.

Крістал висунула пшеничного кольору голівку з дверей поруч і чмокнула мене в щоку.

— Заходь сюди, — припросила вона, показавши рукою на сусідні двері. — Я вийду до тебе за дві хвилини.

— Надто довго чекати, — відповів я, — зайду разом із тобою!

Вона поквапно зачинила за собою двері, сказавши, що не одягнена і не приймає джентльменів у такому вигляді.

— А хто тобі сказав, що я джентльмен? — запитав я, стукаючи в двері. — Через отакі помилки дівчата і потрапляють у халепи.

Вона провернула ключ у дверях, і я чув її хихотіння.

— Пройди у вітальню і поводься як слід, — скомандувала вона.

— Гаразд, — відповів я, зайшов у вітальню і плюхнувся на велику канапу.

Кімната мені сподобалася. Вона була зручна, світла, повна квітів. Саме така кімната, в якій чудово можуть порозумітися чоловік із жінкою.

На столику поруч із канапою стояли пляшки з віскі, джином, сухим вермутом, сифон із водою та шейкер.

Я змішав два мартіні, запалив сигарету і почав терпляче чекати.

Невдовзі з’явилася Крістал в легкому червоному халатику та білих домашніх капцях. На обличчі її було написане нетерпіння.

— А ось і я, — сказала вона, всаджуючись поруч зі мною. Поплескала мене по руці і посміхнулася.

Я подумав, що вона виглядає збіса спокусливо, подав їй мартіні і підняв бокал на її честь.

— Нехай вигини твого тіла ніколи не розпрямляться! — виголосив я і, випивши пів бокала мартіні, подумав, що воно справді хороше. — Тож усі ті оповідки про батька — лише жарт?

— Не зовсім. У мене справді є батько, котрий захоплюється виготовленням опудал тварин, але я з ним тепер не живу. Я більше не могла його витримувати, а він — мене. Однак я завжди говорю знайомим чоловікам, що мешкаю разом із татом — і це береже мене від купи неприємностей, коли ті напрошуються до мене додому.

— А як же так сталося, що мене запросили у святая святих? — із посмішкою спитав я.

Її повіки кокетливо затремтіли.

— Я маю на тебе види.

— Моя мама каже, що чемні дівчатка не повинні мати видів на чоловіків.

— А хто каже, що я чемна? — парирувала вона, поставивши бокал на стіл і обхопивши мою шию руками.

У наступні п’ять хвилин ми стали задушевними друзями; потому я легенько скинув зі своєї шиї її руку і сказав:

— Спочатку про справи.

— До біса всі справи! Давай розважимося!

Вона поклала голівку мені на плече й оповила моєю рукою свою талію.

— Трохи згодом, — пообіцяв їй я, — не форсуймо події. Я хотів тобі повідомити: сьогодні вранці я зустрічався з Бредлі. Він чомусь мене незлюбив. І не пускатиме більше у свій клуб.

Вона випросталася, в очах її з’явився гнів.

— Чому?

Я знову притягнув до себе її голівку і поклав собі на плече.

— Він гадає, що я надто допитливий. Втім, якщо мені до того байдуже, то чому тобі цим перейматися?

— Не знаю, чи захочу я повертатися в клуб, якщо він так до тебе ставиться, — сердито промовила вона. — Не знаю, що ще я могла б для тебе зробити. Ти б не хотів узяти мене на утримання? Завжди мріяла стати чиєюсь утриманкою!

— Я не прихильник утримання жінок. Гадаю, що це вони мають піклуватись про мене.

— О, ти знову жартуєш! — вигукнула вона і ляснула мене по коліну. — Серйозно — чи не хотів би ти мене утримувати?

— В жодному разі. Це ж майже те саме, що утримувати себе.

Вона зітхнула.

— Ну що ж, гаразд. Мені ніколи не щастить. Гадаю, в клуб я сьогодні вже не піду. В холодильнику в мене є курча. Давай з’їмо його і проведемо вечір разом.

— Звучить спокусливо.

— Посидь отут, поки я приготую вечерю.

Я знову наповнив свій бокал, запалив сигарету й розслабився. Було приємно спостерігати за її граційними рухами.

Зненацька я вирішив, що непогано було би підтримувати з нею не тільки ділові стосунки.

— Скажи-но мені, серденько, чи добре ти до всього придивлялася та прислухалася в клубі?

— О, так! Проблема лише в тому, що я не знала, до чого мені прислухатися. Хоча дещо я тобі таки розповім.

Вона помовчала, накриваючи на стіл, а потім нарешті повернула обличчя до мене.

— Сьогодні по обіді, коли я була в клубі, якийсь дивний на вигляд чолов’яга запитував Бредлі. Він нагадав мені типа, котрого я бачила з Неттою — ну, того, про якого я вам розповідала — на «бентлі».

— Продовжуй, — спонукав я її, зацікавлений.

— Не впевнена, чи то був той самий чоловік, але він мав таку ж статуру. Щось знайоме було в тому, як він прикликав офіціанта. Він великий, тілистий і світловолосий. Трохи нагадує гоміка.

— Він, бува, не мав звички постійно похитувати головою? Не зауважила цього? І ще — волосся підстрижене коротко?

Вона кивнула.

— Ти знаєш його?

— Схожий на мого приятеля Джуліуса Коула, — відповів я. — То що було далі?

— Бредлі вийшов зі свого кабінету, пильно глянув на нього і сказав:

— Чого тобі в біса треба?

Тип відповів:

— Мені треба поговорити з тобою, Бредлі. Це дуже важливо.

Бредлі помітно розлютився, але провів чоловіка у свій кабінет. Звісно ж, я не чула їхньої подальшої розмови.

Я загасив недопалок і запалив ще одну сигарету.

— Добре подумай. Можливо, щось після цього сталося?

— Я бачила, як Френкі пройшов у кабінет Бредлі; пізніше він вийшов та спустився в гараж. І сказав Семові щось про те, що мусить негайно покинути місто. Я бачила, що він був сам не свій від люті, але більше не можу нічого такого пригадати.

— Ти й