Читати книгу - "Це не моя справа"

Він одразу ж підняв слухавку.

— Це Гармас, — сказав я. — Чи не можете ви негайно зв’язатися з Литтлджонсом і попередити його, що в Лейкем поїхав один чоловік?

Меррівезер сказав, що так і зробить. В голосі його чулося здивування. Він попросив описати того чоловіка, і я дав йому детальний опис Джуліуса Коула.

— Ймовірно, він приїде на авто «стандард-14», — повідомив я і назвав номер машини. — Скажіть Литтлджонсу, щоб не випускав його з поля зору, навіть якщо для цього доведеться припинити спостереження за місіс Брембі. Коул дуже важливий. Гадаю, він зрештою зупиниться у місіс Брембі. То ви передасте йому це просто зараз?

Меррівезер пообіцяв зателефонувати Литтджонсові негайно і поклав слухавку.

Крістал із широко розплющеними очима прислухалася до розмови.

— Знаєш, мене так збуджує твій голос, коли ти ведеш ділові розмови! Це все одно, що зніматися у фільмі разом із Гамфрі Богартом[20].

— А ти пам’ятаєш, що Богарт зробив із Беколл?[21]

— Пам’ятаю, що то було щось не дуже ввічливе, — відповіла вона, поквапно відсахнувшись.

Я схопив її в обійми, зробив те, що Богарт робив із Беколл, і поцікавився, чи їй це сподобалося.

— Щось я не розібрала до пуття, — озвалася Крістал, зітхнувши. — Повтори, будь ласка!

Раптом мені дещо спало на думку.

— Скажи-но мені, сонечко, чи не зустрічала ти в клубі чоловіка на ім’я Джейкобі?

Вона заперечно хитнула головою.

— Це той, якого вбили? Ні, я його не знала, але знайома з його дружиною, Сельмою. Вона була однією з танцюристок у клубі до того, як вийшла за нього заміж. Вона була дуже мила і страшенно закохана у свого Джорджа. Я не бачила її відтоді, як Джейкобі вбили. Навіть не знаю, де вона живе. Я хотіла було з нею зустрітися, бо знала, що вона дуже засмутиться через смерть чоловіка, хоча загалом, наскільки я розумію, це була не така вже й велика втрата.

— Сельма Джейкобі, — замислено повторив я. — Можливо, вона також — частинка цієї головоломки.

Крістал іще міцніше обійняла мене за шию.

— Чи не могли б ми забути про це на якийсь час? — благально промовила вона. — Невже тобі геть до мене байдуже? Усе, що тебе цікавить, це жахливі головоломки!

— Не весь час, — заперечив я.

— Чи не могли б ми трохи розважитись просто зараз? — спитала вона, притискаючи свої губи до моїх.

І ми розважилися.

Розділ XIV

Вони вже чекали на мене, коли я вийшов з помешкання Крістал. Гадаю, я сам винен. Мені слід було бути більш пильним після погрози Бредлі, але кілька бурхливих годин, котрі я провів у товаристві Крістал, геть розслабили мене, тож я вийшов у темряву вулиці, навіть не підозрюючи, що там на мене чекає.

Усе сталося так швидко, що я лише встиг приглушено скрикнути, коли щось важке гепнуло мені на голову. В очах потемніло. Я прийшов до тями вже на підлозі машини, що швидко мчала у невідомому напрямку, голова та плечі мої були прикриті якимось смердючим килимком, а чиїсь важкі ноги притискали мені груди. Голова розколювалася, до того ж я ризикував задихнутися під килимком. Лежав нерухомо, намагаючись згадати, що зі мною трапилося. Я здогадався, що це так Бредлі вирішив провчити мене за те, що я пхаю носа не в свої справи. Ця здогадка не надихнула мене, і я почав міркувати, куди мене везуть і чи не переріжуть мені кінець кінцем горлянку. Я обережно порухав руками. Вони вільні — так само, як і ноги. Можливо, той, хто вперіщив мені по голові, недооцінив міцність мого черепа. Ноги наді мною на мить піднялися, потому знову міцно притисли мені груди.

— Лежить спокійно, еге ж? — сказав голос.

— Сподіваюсь, ти влупив його не надто сильно, Джо, — озвався інший голос.

— Яке там, — відповів Джо, — я лише поплескав його злегка кулаком по голові. От зараз шарпну його кілька разів за вуха — і він буде в порядку.

Я скривився. Моменти, коли мене тягають за вуха, не належать до моїх улюблених розваг.

— Ми мали би вже приїхати, — провадив далі другий голос. — Агов, Берте, ще далеко?

— Ми майже на місці, — відповів перший голос. — У вас все в порядку?

— Угу, все гаразд, — озвався Джо.

Авто сповільнило рух, пострибало трохи ґрунтовою дорогою і врешті зупинилося.

— Гарненька спокійна місцина — і ніхто нам не заважатиме, — зауважив Берт.

Їх троє, подумав я. Ну що ж — троє краще, ніж четверо. Я лежав нерухомо, чекаючи, що буде далі.

Черевики наступили на мене, дверцята авто відчинилися. Заскрипів гравій під важкими кроками.

— Витягай його, але вважай, щоб він тебе не надурив, — сказав Берт. — Послухай, Джо — займися-но краще ним. А ми з Тедом постоїмо на шухері — на випадок, якщо він викине якийсь фортель.

— Нехай би лише спробував, — відповів тип на ім’я Джо. — Тоді умить отримає своє: не люблю лупити людей просто так.

За ці слова я відчув легку симпатію до Джо.

Двоє інших розреготалися.

— Ото сміхота! — хмикнув Берт. — Я не такий перебірливий. Та й Тед також. Чи не так, Теде?

— Я просто мрію відгамселити того типа! — радісно озвався Тед. — За останні два тижні не мав жодної розминки.

Чиїсь руки схопили мене за ноги і виволокли з машини. Плечима я гепнувся об підніжку, але голову зміг уберегти. Лежав нерухомо, чекаючи, поки з мене нарешті знімуть той смердючий килимок.

— А ти впевнений, що не врізав йому занадто сильно? — перепитав Тед. — Щось він дуже вже спокійний.

— То ненадовго, друже, — озвався Джо. — Давай-но на нього поглянемо.

З мене стягнули шматину. Я відчув на обличчі прохолодний подих ночі. Обережно зиркнув крізь напівзаплющені повіки. Побачив три масивні фігури, що схилилися наді мною, зорі, темне небо угорі та дерева з кущами поруч. Вирішив, що ми десь на пустищі.

— Запали-но сірника, Теде! — гаркнув Джо, схилившись наді мною. — Треба на нього глянути.

Напруживши м’язи, я чекав.

Тьмяне полум’я сірника освітило крупні риси Джо з