Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Програма тренування. Ось таємниця Гудіні. Він щодня занурювався в балії з льодом, пропливав колосальні відстані під водою, вправлявся в затамуванні подиху, доки не навчився обходитися без повітря три хвилини. І хоч балії з льодом були за межами можливого, займатися плаванням і тренувати дихання вона могла.

Гаррієт почула, що мама й сестра заходять у будинок, жалібний голос Еллісон, нерозбірливі слова. Вона похапцем заховала записник і збігла вниз.

— Золотко, не кажи «ненавиджу», — мляво промовила Шарлотта до Еллісон. Вони втрьох сиділи в їдальні за столом у недільних сукнях і обідали курятиною, яку Іда залишила їм на ланч.

Еллісон, волосся якій спадало на обличчя, витріщалася на тарілку, жуючи скибку лимона з чаю з льодом. Хоч вона й досить енергійно покремсала свою їжу, посовала її туди-сюди по тарілці й поскладала неапетитними купинами (ця її звичка зводила Еді з розуму), з’їла вона досить мало.

— Не розумію, чому Еллісон не можна казати «ненавиджу», мамо, — мовила Гаррієт. — Це ж цілком нормальне слово.

— Так нечемно.

— Воно є в Біблії. Ненавидить Господь те, ненавидить се. Там буквально на кожній сторінці так.

— Ну, а вам так казати не можна.

— Ну добре, — зірвалася Еллісон. — Я зневажаю місіс Біґз.

Місіс Біґз — то вчителька Еллісон у недільній школі.

Крізь імлу напівсну Шарлотти пробився легкий подив. Еллісон зазвичай була смирною ласкавою дівчинкою. Таких скажених слів про ненависть до людей більше очікували від Гаррієт.

— Послухай, Еллісон, — сказала вона. — Місіс Біґз дуже приємна літня жіночка. А ще вона подруга твоєї тітки Аделаїди.

Еллісон — спроквола загрібаючи їжу виделкою по безладній тарілці — відказала:

— Я все одно її ненавиджу.

— Сонечку, не можна когось ненавидіти за те, що та людина просто не молиться в недільній школі за мертвого кота.

— Чому? Вона нас змушувала молитися, щоб Сіссі й Аннабель Арнольд перемогли на своїх змаганнях із жонглювання.

Озвалася Гаррієт:

— За це нас і містер Даял змушував молитися. То все тому, що їхній батько диякон.

Еллісон обережно врівноважила свою скибку лимона на краю тарілки.

— Сподіваюся, ті вогняні жезли в них попадають, — сказала вона. — Хай би там усе згоріло.

— Дівчатка, послухайте, — у тиші після цих слів непевним голосом заговорила Шарлотта. Її розум, який так до кінця й не осягнув ситуацію з котом, церквою й змаганнями з жонглювання жезлами, уже понесло в якомусь іншому напрямку. — А ви вже ходили в Центр здоров’я зробити щеплення від черевного тифу?

Коли ніхто з дівчат не відповів, вона продовжила:

— Тоді не забудьте й передусім обов’язково сходіть у понеділок. І ще від правця. Бо купаєтеся в коров’ячих ставках і бігаєте босі все літо…

Вона вдоволено замовкла, тоді продовжила їсти. Гаррієт з Еллі­сон мовчали. Жодна з них ніколи в житті не купалася в коро­в’ячому ставку. Їхня мати згадувала власне дитинство й скаламучувала його з теперішнім — таке вона робила останнім часом дедалі частіше — і ні одна, ні друга до кінця не знали, як на це реагувати.

Не скидаючи недільної сукні в маргаритки, що її вона вдягла ще вранці, Гаррієт у темряві побрела вниз, човгаючи брудними, ­сірими від землі підошвами білих шкарпеток до кісточок. Було пів на десяту вечора, і як її мама, так і Еллісон уже пів години як лежали по ліжках.

Дрімота Еллісон — на відміну від материної — була природна й ненаркотична. Коли вона спала, заховавши голову під подушку, то почувалася найщасливішою; увесь день Еллісон марила ліжком й завалювалася в нього, тільки-но вже порядно темніло. Але Еді, яка рідко спала понад шість годин на ніч, злостилася через усе те виніжування в ліжку, що відбувалося в домі Гаррієт. Відколи Робін помер, Шарлотта сиділа на якихось заспокійливих, і розмови на цю тему вона не вела, проте з Еллісон ситуація була інша. Припустивши, що в неї чи то мононуклеоз, чи то енцефаліт, Еді кілька разів змушувала Еллісон сходити до лікаря здати аналізи крові, але результати виявилися негативними.

— Вона підліток, росте, — пояснив лікар. — Підліткам треба багато відпочивати.

— Але ж не по шістнадцять годин! — розлютовано заголосила Еді. Вона чудово усвідомлювала, що лікар їй не вірить. Також вона підозрювала — і не помилялася, — що то він виписує ту наркоту, від якої Шарлотта вічно як та сонна муха.

— Та хай навіть сімнадцять, — сказав лікар Брідлав, сидячи одним стегном у білому халаті на всипаному всілякою всячиною столі й роздивляючись Еді крижаним риб’ячим поглядом. — Як дівка хоче спати, то нехай собі спить.

— Але як ти витримуєш так багато спати? — з цікавості запитала якось Гаррієт сестру.

Еллісон знизала плечима.

— Хіба тобі не нудно?

— Мені нудно, лише коли я не сплю.

Гаррієт знала, як це. Нуди діймали її настільки, що іноді від них вадило й дурманило, наче від хлороформу. Проте зараз вона збуджено очікувала на самотні години попереду, і у вітальні рушила не до шафки зі зброєю, а до столу свого батька.

У батьковій шухляді були гори різних цікавинок (золоті монети, свідоцтва про народження, речі, до яких їй пхатися не можна було). Попорпавшись у фотографіях і коробках зі скасованими чеками, вона нарешті віднайшла те, що шукала: чорний пластмасовий секундомір — який